Використання перетворених форм вартості пов'язане зі створенням різноманітних установ, системи обліку. Прикладом можуть бути розгалужена банківсько-кредитна система, товарні біржі. 3 урахуванням законів товарного виробництва та вартісних категорій побудовано метод господарської діяльності товаровиробника — комерційний розрахунок. Через нього і реалізуються рушійні сили товарного виробництва, визначається результативність використання їх зіставленням витрат та результатів господарювання кожного товаровиробника. Комерційний розрахунок грунтується на конкуренції товаровиробників, відхиленні цін від вартості, постійних змінах попиту та пропозиції товарів, визначає лінію поведінки товаровиробників: постійна раціоналізація виробництва, технічне удосконалення його матеріальної бази, підвищення рівня нормування й обліку витрат праці, удосконалення організації виробництва та праці, економія матеріальних витрат і, врешті-решт, зниження індивідуальних витрат на виробництво товарів, зближення їх з рівнем суспільне необхідних витрат. Комерційний розрахунок зумовлює функціонування відособлених форм капіталу (торгового, банківського), сфери послуг. Він сприяє реалізації закону економії часу, який визначають першим економічним законом, що примушує товаровиробника економити ресурси. Інакше не можна залишатися товаровиробником, реалізувати свій економічний інтерес. Вимагаються підприємливість, постійний ризик, пошуки резервів виробництва та шляхів використання їх. В умовах комерційного розрахункукругооборот ресурсів товаровиробникапередбачає їх зростання. Початкове авансована грошова сума збільшується. Якщо цього не відбувається, авансування коштів товаровиробником, виробництво та реалізація товару позбавлені сенсу.
Теорії вартості
Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.
Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоКрім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат. Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця — заробітну плату, капітал — відсоток, а земля — ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості — ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції. В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий підхід до аналізу вартості — з позиції теорії граничної корисності. Її прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність)* визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в й розпорядженні, для підтримання життя і добробуту. Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця XIX — початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими. У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII—XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень. По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції. По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини. Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноісторичної точки зору*. У "Начерках до критики політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа Д. Рікар-до) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: "Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднувані сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості"**. Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей". Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М. 1. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутсь-кого, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. 1. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф, Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку М. 1. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. М. 1. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу. Чимало російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з "господарського принципу". Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили зпринципу релятивізму (відносності).
Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи. Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу. Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі — єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше — всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття "конкретна корисність" вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття "споживна вартість". У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому. В США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг — 28,8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного устаткування) — 22,5; сільському господарстві — 2,1 відсотка. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусиллями, як у минулому. В зв'язку з цим у межах теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з'явилася принципово нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, — застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що са?е вони, а не праця виступають як джерело вартості".
Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару— споживна вартість і вартість — тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, якцінність.
Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого — індивідуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб'єктивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбувається поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначення ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також споживної вартості. Виготовлення тих чи інших товарів — особиста справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо якприватна праця.
Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою окремих товаровиробників — власників знарядь, предметів і продуктів праці, які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й яксуспільнапраця.
В результаті виникає і розвиваєтьсясуперечністьміжприватноюі суспільною працею.
Суть її полягає в тому, що лише на ринку, в процесі обміну товарів і ринкової конкуренції, виявляється суспільний характер втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку відбувається процес суспільного обліку праці.
1
Эти виды программ многоплановой поддержки уже отработаны для стран Восточной Европы, проводящих радикальные реформы, а также для многих стран в других регионах мира, которые сотрудничают с мировым сообществом при проведении политики фундаментальных изменений. Программа поддержки Российских реформ опиралась на удачный опыт многих других стран, эти процедуры выдержали проверку временем и предоставляли международному сообществу исчерпывающие гарантии в том, что деньги на оказание поддержки реформ будут использованы эффективно.
Понятие переходной экономики.
В первую очередь хочется определиться с самим понятием переходной экономики, в большинстве учебников это понятие определено как промежуточное состояние экономики в связи с изменением принципов хозяйствования в результате социально-экономических изменений. Определяющую роль в этих изменениях играет трансформация отношений собственности. Если переходная экономика в России после 1917 г. формировалась на основе господства государственной собственности, то в 90-х гг. началось движение от государственной собственности к частной. Это движение не знает мировых аналогов. Впервые за всю цивилизацию мир стал свидетелем движения от «справедливого коммунизма» к «несправедливому», но свободному капитализму.
Именно экономику 90-х годов я буду в дальнейшем называть “переходной экономикой”, дабы не загромождать текст лишними временными характеристиками.
Отсчет переходной экономики в России начался со 2 января 1992 г. в результате либерализации цен. Старт переходной экономике был дан в условиях жесточайшего экономического кризиса. Этот кризис произошел в результате правительственной политики «перестройки». Россия начала рыночную реформу, имея командную экономику. Эта экономика формировалась на основе государственной собственности и централизованного управления. В России господствовала доктрина, что основа экономики — это тяжелая промышленность, или производство средств производства. Производству потребительских товаров отводилась роль падчерицы, равно как и сфере услуг. Более 90% государственных производственных капиталовложений направлялось в тяжелую промышленность и оборонный комплекс и менее 10% — в потребительский сектор: пищевую и легкую промышленность. Это были отсталые отрасли с изношенным оборудованием, они не удовлетворяли потребностей населения. В России производство работало ради производства, а не ради потребителя, чего не может быть в рыночной экономике. Централизованная система управления подавляла предпринимательские способности работников. Эта система была основана на подчинении, допуская инициативу лишь в узких границах. Свобода предпринимательства и свобода выбора не действовали.
В целом в середине 80-х гг. централизованная система управления с неизбежностью вошла в глобальный экономический кризис, поразивший всю совокупность экономических отношений.
Россия на пути к «рынку».
Неудавшийся "прыжок в рынок".
По сути дела, экономика России находится в двойном кризисе: длительный социально-экономический кризис, который начался со второй половины 1989 г. и остатки острейшего финансового кризиса после катастрофы 17 августа 1998 г.
Необходимо отметить, что социально-экономический кризис зародился ещё в централизованном плановом хозяйстве. Так со второй половины 1987 г. стал резко расти дефицит бюджета, началась эмиссия денежной массы, постепенное обесценение денег. Большое их количество в условиях плановой экономики привело к исчезновению товаров. Фактически, к 1990-1991 гг. распался потребительский рынок. Пытаясь как-то исправить ситуацию, государство пошло на огромные долги. Если в начале перестройки внешний долг СССР был равен 20 млрд дол., то к ее концу он составлял уже 103 млрд. В Начале перестройки у нас было 700 т золота, а 1 января 1992 г. осталось 80 т.1Мы объявили дефолт, отказавшись оплачивать счета Внешторгбанка.
С 1990 г. началось небольшое падение производства. Оно постоянно нарастало и в 1991г. составило 7%. К началу 1992 г. страна стояла перед экономической катастрофой. Наряду с социально-экономическим кризисом был и политический кризис (слабость центральной власти, борьба между республиками, регионов с центром...). Крестьяне не стали сдавать урожай 1991 г. "в закрома Родины". В Москве и Ленинграде продовольствия оставалось на 12-14 дней. Угольщики бастовали и заготовили всего треть от потребности угля на зиму 1992 г. Все разваливалось буквально на глазах...
Вновь созданное Правительство Ельцина-Гайдара приняло решение справиться с надвигающейся катастрофой путем прыжка в рынок. Буквально за две недели были придуманы новые налоги, в том числе НДС. Прошла общая либерализация цен. Резко усложнило переход России к рынку то, что он начался в условиях развала Советского Союза. В первый же год в три раза сократился товарооборот между бывшими союзными республиками, что сказалось на объемах производства. Скажем, Узбекистан просто прекратил поставку в Россию хлопка, и наша текстильная промышленность осталась без сырья.
Структура экономики России была также не приспособлена к рынку. Мы были вынуждены проводить небывалую по масштабам конверсию военного производства, которая даже в самых благоприятных условиях представляет крайне сложный и болезненный процесс, связанный с падением производства. Ситуацию усугубили ошибки, допущенные Правительством. В результате в 1992 г. объем промышленного производства упал на 19%, в основном это произошло во втором полугодии.
Со второй половины 1992 г. политика была изменена. Увеличился дефицит бюджета. Ценробанк дал гигантский кредит для того, чтобы оживить промышленность, пополнить ее оборотные фонды. Но это резко подхлестнуло инфляцию. В сентябре-ноябре она достигла 15-20% в месяц.
В это время произошла смена первого Правительства Е. Т. Гайдара, который подготовил план финансовой стабилизации, намереваясь в первом квартале 1993 года в основном справляться с инфляцией. Он рассматривал 1993 г. как депрессивный, а с 1994г. планировалось начать оживление экономики и в последующем - подъем.
Правительство под председательством В.С.Черномырдина выдвинуло идею реконструирования промышленности. Совершенно не реальную, поскольку денег на это у государства не было. На протяжении 1993г. бушевала инфляция на уровне 15-20% в месяц. Она подточила промышленность, и в конце 1994г. произошло самое крупное за годы кризиса обрушение экономики, более глубокое, чем в 1992г.: в 1993г. падение составляло 14%, а в 1994г. - 20%. Но если брать показатели со второй половины 1993г. до второй половины 1994г., картина резкого обвала будет еще более удручающей. В Правительство снова пригласили Е.Т.Гайдара, стали проводить жестокую финансовую политику, что привело к снижению инфляции. Но действия эти проводились неумело, в результате произошел "черный вторник" 11 октября 1994г., сопровождающийся тридцатипроцентным падением курса рубля.
Снижение инфляции подготовило стагнационный 1995 год. В целом он был неплохой. Была надежда с 1996г. перейти к оживлению экономики. Но не тут-то было. Это был год выборов Президента РФ. Денег в стране не хватало, тем не менее предприятиям и организациям предоставлялись налоговые и таможенные льготы, выделялись дополнительные средства. Бюджетных средств тоже был минимум, поэтому раскрутили задействованный еще в 1995г. механизм государственных казначейских обязательств. Их доходность превысила 100%. Резко выросли процентные ставки на кредиты банков, предприятия лишились оборотных средств. Падение промышленности в 1996г. составило 6%. Нарастали неплатежи пенсий и зарплаты.
В Правительство в третий раз пригласили Е.Т.Гайдара. Под его руководством было подготовлено Послание Президента Федеральному Собранию. Основная тема неудач, по мнению составителей послания, состояла в том, что в стране не было порядка, замедлился темп реформ. Чтобы исправить ситуацию, в Правительство ввели так называемых молодых реформаторов - А.Б.Чубайса и Б.Е. Немцова, которые пришли со своими командами. Они стали "наводить порядок", в значительной мере административными методами. "Выкручивали руки" Газпрому, который взял 2млрд дол. кредитов и расплатился с долгами. На эти деньги выплатили пенсии. Потом стали разбираться с нефтяниками, олигархами, как их стали называть. В результате почти полностью расплатились с бюджетниками.
При этом велась довольно жесткая финансовая политика. Инфляция с 20% в 1996г. была снижена до 11%. Резко, до 17%, была снижена доходность ГКО. Ставка рефинансирования Центрального банка опустилась до 22%, уже появилась возможность взять кредит на 20-25% годовых. Стало выгодно брать кредит на полгода, год. Экономика резко приободрилась. Объем промышленного производства увеличился за последний квартал 1997г. на 3%. В сельском хозяйстве впервые за десять лет не было спада, правда, благодаря хорошему урожаю. Замедлились темпы снижения инвестиций. На 4% выросли реальные доходы граждан.
Довольно хорошие перспективы просматривались на 1998г. Так если в 1997г. валовой продукт вырос на 0,4%, то в 1998г. планировалось достичь 2%. Международный валютный фонд с этим не был согласен, его специалисты считали, что рост составит минимум 4%, а специалисты ОБСЕ утверждали, что рост составит 5%. Инфляция планировалась на уровне 5,4%, ставка рефинансирования - 15-17%, доходность ГКО - 11-12%. Просматривалась возможность ипотечного на кредитования, на этот счет был принят закон. При росте цен на 11% количество денег безинфляционно увеличивалось на 37%. В общем, по всем признакам можно было говорить о переходе от кризиса к депрессии. Правда, некоторые реформистски настроенные специалисты поторопились и утверждали, что наша экономика перепрыгнула через депрессию и перешла в стадию оживления. Но, как мне кажется, экономические показатели упали в два раза, а потом повысились на 1,9%, то об оживлении говорить не приходится. Я думаю, что об оживлении в нашей экономике можно будет говорить при росте как минимум на 4%, а о подъеме - при росте самое меньшее на 8-10%.
К сожалению, благоприятные прогнозы не оправдались. Политическое противостояние законодательной и исполнительной ветвей власти привело к тому, что к осени 1997г. Правительство пересрало быть работоспособным, хотя некоторое время дела шли по инерции неплохо.
В это время на нас стали накатываться волны последствий юго-восточного кризиса. Первая волна пришла в начале октября - конце ноября Чтобы ее отразить ,ЦБ РФ во главе с С.К.Дубининым и С.В.Алексашенко поднял ставку рефинансирования до 42%. В жертву был принесен рынок акций, цены на которые сразу же упали более чем на 30%. Сосредоточились на защите ГКО. Доходность этих ценных бумаг подпрыгнула с 17 до 35%, а цена снизилась. Поэтому стало невыгодно продавать ГКО, и иностранные инвесторы немного задержались у нас.
В это время ЦБ РФ имел довольно крупные (для нас) валютные резервы. Они составляют 24 млрд дол . К примеру: Центральный банк Китая имеет 150 млрд ,Тайвани-96 млрд дол. Я уж не говорю о валютных резервах Японии, США, Великобритании… В России сразу 6 млрд. дол. бездумно кинули на то , чтобы “отоварить” рубли, которые иностранные инвесторы изъяли с рынка ГКО. Чтобы дальше не жертвовать резервами, подняли ставку рефинансирования.
Вторая волна накатилась в январе 1998г. Ставка рефинансирования была увеличина до 60%, рынок ценных бумаг умер, поскольку цены на акции упали в три раза. Инфляция была минимальной, а дохрдность ГКО поднялась до 55%. В бюджете резко выросла доля средств,Идущих на обслуживание долга. Планировалось на эти цели выделить 17% федерального бюджета, а фактичеки было использовано 35%. Если бы не был объявлен дефолт,эта доля стала бы еще более высокой.Весь бюджет “полетел”.
Надо сказать, что “молодые реформаторы” были согласны с такой политикой Центрального банка и все решения принимались согласованно Банком России и Правительством РФ.
В этот напряженный момент Президент РФ отдал команду сменить Правительство. Разразился месячный правительственный кризис. Пришедший в Правительство С.В.Кириенко одобрил действия Центробанка. По его подсчетам, чтобы справиться с ситуацией, нужно было изыскать 110 млрд рублей. Решили 60 млрд “забрать” у населения и представителей бизнеса, повысив сборы и налоги, а остальные 50 найти, сократив расходы. Но Дума приняла законы, позволяющие изыскать лишь 26 млрд руб. Правительство воззвало к МВФ. В это время в мае накопилась самая тяжелая, третья волна финансового кризиса в Юго-Восточной Азии. ЦБ подняло ставку рефинансирования до 150%, доходность ГКО “зашкалила” за 100%. Понятно, что это уже была агония…
С октября 1997г. по август 1998г. правительство В.С..Черномырдина и С.В.Кириенко вместе с Центральным банком РФ истратили на поддержку курса рубля 25 млрд дол. Этих денег заведомо хватило бы на пенсии, зарплаты, выплату многочисленных долгов… Ведь это больше федерального годового бюджета 1999г.! Резервы ЦБ РФ дошли до 11 млрд, причем треть этих резервов – золото, а не быстроликвидная валюта. За две недели был израсходован транш Международного валютного фонда.
В этой ситуации руководители Правительства РФ и ЦБ РФ не придумали нечего лучшего, чем 11 августа 1998г., заседая всю ночь без участия специалистов в банковском деле, международном праве, юриспруденции, принять решение о стихийной девольвации рубля , об отказе от обязательств по возмещению внутреннего долга по ГКО, что явилось нарушением восьми статей Гражданского кодекса РФ. На 90 дней был объявлен также мораторий на выплату валютных долгов честными российскими компаниями иностранным банкам.
