·агрессивная, либо "согласованная" различных по размеру пакетов акций на вторичном рынке (у работников, инвестиционных институтов, брокеров, банков);
·лоббирование конкретных сделок с пакетами акций, остающимися у федеральных и региональных властей(остаточная приватизация, доверительное управление и др.);
·добровольное или административно-принудительное вовлечение в холдинги и финансово-промышленные группы.
Финансовый кризис 1997-1998гг. заметно сместил акценты в перераспределении собственности (контроля). Инвесторов, ушедших из реального сектора, можно вернуть крайне резким обесценением корпоративных бумаг. Напротив, некоторые держатели пакетов, включая эмитентов, попытались улучшить финансовое положение за счет сброса акций. Многие коммерческие банки и финансовые группы, оказавшись на грани или в процессе банкротства, рассматривали возможность расчета по своим обязательствам путем переуступки принадлежащих им пакетов акций в реальном секторе или уступки неликвидных пакетов. В рамках приватизационных продаж отдельные держатели пакетов попытались консолидировать имеющиеся пакеты в интересах контроля с минимальными затратами.
В то же время кризис привел к дополнительным эмиссиям акций и производных бумаг, активизировал использование долговых схем (секьюритизации долгов), инструментария банкротства, реорганизацию компаний. В этих условиях более заметными и успешными стали попытки региональных элит взять под контроль основные предприятия своего региона. На федеральном уровне реанимируются идеи собственности трудовых коллективов и крупных государственных холдингов как основной структурной единицы российской экономики. Эти тенденции сохранятся и в 2000г, что может усилить нестабильность прав собственности и потребует ужесточения политики защиты интересов инвесторов (акционеров).
Практика 1998-99гг. позволяет выделить следующие, иногда противоречивые направления, которые определяют особенности кризисного этапа перераспределения собственности в России.
Финансовый и политический кризис 1998г. подвел черту под той неоднозначной политикой, которую с определенной долей условности принято называть "денежной приватизацией" в России. Итоговый доход от продаж в 1998г. формально соответствовал требованиям закона о бюджете на 1998г. и скорректированному заданию правительства, однако его основная часть была получена от продажи 2,5% акций РАО "Газпром". Как и в предыдущие годы, стандартные приватизационные сделки не принесли весомого дохода в бюджет притом, что фактически ни одна из запланированных продаж не состоялась.
В то же время ситуация осложнилась финансовым кризисом. Девальвация рубля и общее падение капитализации российского рынка акций лишили даже наиболее перспективных российских эмитентов ценовых ориентиров. В ситуации хронического кризиса финансовых рынков в России с октября 1997г. мобилизация свободных финансовых ресурсов (собственных и заемных) с целью контроля за новыми объектами становилась все более проблематичной даже для крупнейших отечественных финансовых группировок. Что касается потенциальных иностранных инвесторов, то лучшим свидетельством оценки ими ситуации стал массовый отток с рынка ценных корпоративных бумаг в 1998г.
Такая ситуация, явно неблагоприятная для бюджетных доходов, может, однако, способствовать активизации приватизационных продаж в тех случаях, когда резкое падение цен на рынке позволяет с минимальными затратами завершить процесс консолидации корпоративного контроля. Если на стадии быстрого роста рынка многие держатели пакетов акций были вынуждены ограничиваться только портфельным вложением или в лучшем случае контрольным пакетом, то в условиях кризиса логичной становится дальнейшая концентрация акционерного капитала.
Сложившаяся ситуация означает продолжение и, возможно, ускорение массового сброса остающихся пакетов. По данным Мингосимущества РФ, в 1998г. намечалась продажа около 2 тыс. "раскрепленных" пакетов акций, многие из которых, видимо, остаются пока в собственности государства. Предполагался также сброс пакетов менее 25%. Как показывает практика прежних лет (тем более в условиях глубочайшего кризиса финансового рынка), речь может идти не столько о продаже, сколько о фактической передаче этих пакетов тем или иным частным или институциональным держателям акций.
В итоге приватизационный процесс вновь возвращается на стадию спонтанного внеэкономического развития в силу, с одной стороны, не заинтересованности правительства в организации типовых сделок в рамках остаточной приватизации, с другой - дешевизны активов и соответственно исчезновения рыночных критериев для сделок.
В целом для ситуации 1998-99гг. характерны следующие особенности.
ШЕще в начале 1998г. руководители крупнейших российских финансовых групп, активно участвовавших в перераспределении собственности в 90-е годы, декларировали переход своих групп к стадии "наведения порядка" и эффективного управления приобретенными активами. В настоящее время ситуация изменилась: следует говорить уже только о переходе от стадии захвата собственности к стадии сброса активов и тактике выживания в условиях кризиса, минуя стратегию корпоративной реорганизации групп в целях повышения их совокупной эффективности.
ШОслабление прежних лидеров означает возможность нарастания агресси со стороны как более мелких и более благополучных конкурентов, так и региональных властей, которые ранее не могли соревноваться с "московскими" финансовыми группами. Это создает почву для новой "волны" корпоративных конфликтов.
ШРеорганизация крупного бизнеса в 1999-2000гг. по оценкам, будет связана и с тем, что финансово-промышленные группы, в значительной степени утратившие возможности работы с государственными средствами, будут вынуждены выйти на рынок частного капитала в поисках новых источников финансирования. Это ведет и к новому перераспределению собственности в обмен на финансовые ресурсы.
ШНа фоне кризиса многих крупнейших банков и финансовых групп вполне закономерно усиление мощи федеральных естественных монополий и тех "автономных империй", возникших вокруг крупных корпораций, которые изначально ориентировались на "самодостаточность" и не столь заметно пострадали в ходе финансового кризиса. Естественно, такое усиление может происходить в значительной степени за счет активов и влияния прежних соперников.
ШЗакономерным процессом является усиление "регионализации" перераспределения собственности. Речь идет о формировании региональных холдинговых структур под эгидой местных властей (в Башкортостане - образование Башкирской топливно-энергетической компании). Кроме того, предпринимаются попытки пересмотра тех приватизационных сделок, в которых победителями стали представители центра (общефедеральных групп), других регионов или иностранные инвесторы. Нередко наблюдается отзыв переданных в доверительное управление пакетов акций региональных предприятий. Предпринимаются и попытки аннулирования новых эмиссий акций, которые изменили структуру собственности корпораций региона в пользу "чужих" (Москва, Самара и т.д.). Необходимо отметить еще одну тенденцию, характерную как для федерального, так и для регионального уровня к формированию "семейных" (клановых) взаимоотношений в рамках крупных корпораций или в системе "региональная власть - региональные компании".
ШСтремление реанимировать государственные холдинги в стратегических отраслях экономики, что достижимо в основном только на базе перераспределения имущественных долей в крупных российских корпорациях.
Возможным адекватным ответом на активизацию указанных процессов может стать серия слияний и дружественных альянсов между компаниями, входящими в кризисные финансовые группы. В то же время такие слияния будут направлены, скорее, на усиление совокупных оборонительных позиций или на восстановление прежнего лоббистского влияния, а не на обеспечение экономической эффективности затрагиваемых корпораций и производств. Шаткость подобных намерений очевидна.
Таким образом, в течение 2000гг. при прочих равных условиях вполне реальны формирование новых совокупных финансовых структур и изменение расстановки сил на финансово-промышленном "олимпе". Существенным фактором активизации данных процессов служит консолидация финансовых ресурсов для предвыборной гонки 2000г. В любом случае говорить о стабилизации структуры собственности в российской экономике пока не приходится.
3 ИСПОЛЬЗУЕМАЯ ЛИТЕРАТУРА.
1. «Основные формы собственности и эволюция их в ходе рыночных преобразований в России» Политэкономия М., 1999.
2. «Перераспределение прав собственности в постприватизационный период» Вопросы экономики №6 М.,1999.
3. «Пять лет ваучерной приватизации» М.,1998.
4. Курс экономикиВ.А. Райсберг Инфра-М.,1999.
ИРКУТСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ ЭКОНОМИЧЕСКАЯ АКАДЕМИЯ
УЭТ-2-99 г. Ангарск 2000г. 1
УЭТ-2-99 г. Ангарск 2000г. 2
Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.
Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:
а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;
б) тривалість формування ринкового культурного середовища;
в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.
Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.
Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.
3.3. З аконодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні.
Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України й інші законодавчі акти.
Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього організаційні заходи. Вищезазначена програма складається з трьох частин.
У першій частині — “Пріоритети та умови проведення приватизації” — визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм приватизації.
У другій частині — “Завдання та прогнози щодо зміни структури власності” — обгрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки їх структури, завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових коштів та нормативи їх розподілу.
У третій частині — “Заходи щодо організації процесу приватизації” — передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне, кадрове та фінансове забезпечення.
Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизаційні папери”.
Законодавство України передбачає. що першочерговій приватизації підлягають об’єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об’єкти й об’єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання.
Однак реалізація Програми відбувається дуже повільно. Так, перший невеликий аукціон продажу державного майна відбувся у Львові лише через рік після прийняття програми.
3.4. Д ержавні органи управління, основні принципи, способи, суб’єкти й об’єкти приватизації на Україні.
Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України, який отримав законодавчі повноваження щодо приватизаційного процесу, та його регіональні відділення і представництва. Зазначений Фонд розробляє програму приватизації, на поточний рік і прогноз на перспективу, здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді Укради. Вперше в Україні така програма була розроблена на 1992 р. і дано прогноз до 1995 р.
Разом з ним участь у приватизації беруть Національний банк, регіональні відділення приватизації майна, Міністерство демонополізації і роздержавлення, Державний комітет допомоги малим підприємствам і підприємництву, Державний приватизаційний фонд. Відсутність законодавчого визначення функцій цих установ України призводить до дублювання їх дій і ряду соціально-економічних наслідків, що ускладнюють і гальмують процес приватизації.
До основних функцій Фонду державного майна України належать:
– видання нормативних документів з питань приватизації;
– участь у розробці методичної і нормативної документації щодо приватизації державного майна;
– розроблення щорічних програм приватизації загальнодержавного майна;
– створення комісій з приватизації;
– перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства;
– продаж державного майна;
– участь в створенні спільних підприємств;
– надання ліцензій посередникам;
– залучення іноземних інвесторів;
– складання щорічного звіту про проведення приватизації, балансу заходів і витрат Фонду та інформування про хід приватизаційного процесу в країні.
До функцій Фонду державного майна і його регіональних відділень і представництв не належить відслідковування соціально-економічних наслідків приватизації.
Основними принципами приватизації в Україні є:
– законність;
– державне регулювання і контроль;
– надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;
– надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів приватизованих підприємств;
– забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян України в процесі приватизації;
– платність відчужуваності державного майна;
– пріоритетне право трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;
– створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
– безоплатна передача частки державного майна кожному громадянину України за приватизаційні папери; дотримання антимонопольного законодавства;
– повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про порядок приватизації і відомості про об'єкти приватизації;
– урахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності й об’єктів науково-технічної сфери;
– застосування переважно конкурентних засобів у випадку приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів і об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, суспільного харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу, а також продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх і крупних підприємств.
Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється способам приватизації. Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна.
1) Викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.
2) Викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації. Це — спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його частини) стає товариство покупців, створене його працівниками згідно з розробленим власним планом, альтернативним запропонованому комісією з приватизації.
3) Викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об’єкта стає його орендар.
4) Продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну.
5) Продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об’єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за рівних умов — найвищу ціну.
6) Продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об’єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.
7) Продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об’єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.
8) Продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі). Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.
До об’єктів приватизації відносяться:
– майно підприємств, цехів, виробництв, ділянок, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо у випадку їхнього виділення в самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва по основній спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються;
– об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти;
– акції (частки, паї), що належать державі, в майні господарських товариств і інших об’єднань.
Суб’єктами процесу приватизації є:
– державні органи приватизації;
– покупці (їхні представники);
– посередники.
Покупцями державного майна можуть бути:
– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;
– юридичні особи, зареєстровані на території України;
– юридичні особи інших держав.
Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та інші суб’єкти, перелік яких визначається державою.
До посередників приватизації належать:
– фінансові посередники — здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів;
