Кроме того, предприятия рассчитывали воспользоваться потенциальными плодами интеграции, не прибегая к жесткой централизации контроля над ресурсами, а также возможностями банков по оптимизации финансовых потоков и налоговых обязательств. Предприятия также хотели избежать сюрпризов в ходе приватизации и с помощью банков расширить свое влияние на размещение продаваемых государством акций. Интеграция в ФПГ теоретически позволяла лучше использовать ограниченные управленческие кадры (подобную роль ФПГ играли в послевоенной Японии). В рыночных условиях благополучие предприятий существенно зависит от качества финансового менеджмента, а в банках работают квалифицированные финансовые специалисты.
Слабости ФПГ
Оценки потенциальных возможностей ФПГ при их создании оказались явно завышенными. Воплотиться в жизнь им мешают как неблагоприятные внешние условия для развития групп, так и многочисленные внутренние трудности. Участники групп жалуются на перегруженность налогами, сборами, платежами, запутанность и непостоянство налоговых требований, чрезмерно высокие налоговые ставки, а также на то, что государство неэффективно распоряжается своей долей в капиталах ФПГ, занимая неконструктивную выжидательную или безразличную позицию.
На практике отечественные ФПГ демонстрируют разную эффективность. Одни успешно приспособились к новым экономическим условиям (скажем, "ЛУКойл") и завоевали позиции на внешних рынках ("Газпром"), а другие оказались в кризисном состоянии, перед угрозой банкротства даже при широком экспорте продукции ("Норильский никель"). Причины значительных расхождений в результатах деятельности ФПГ аналитики достоверно назвать затрудняются, ссылаясь на недоступность реальной финансовой информации о них и проходящих через их родственные структуры денежных потоках. И все же можно выделить "болевые точки", от умения справиться с которыми зависят успехи или неудачи группы.
" Хлипкость" банка . Крепость всей групповой конструкции во многом зависит от силы банка, который зачастую является системообразующим. Характерно, что в ФПГ участвуют очень большие или очень маленькие банки. Отсутствие средних банков специалисты объясняют тем, что банкиров интересуют лишь те группы, деятельность которых они могут контролировать. ФПГ, контролируемых сильными банками, меньшинство, хотя их доля в общем обороте составляет более 40% (речь идет только о зарегистрированных группах, с учетом неофициальных структур этот показатель оценивается намного выше). Преобладают группы со слабыми, "карманными" банками - это так называемые индустриальные ФПГ, на которые приходится 95% всех групп.
Предприятия нередко обвиняют банки (которые стали их акционерами) в том, что их интересует не развитие производства, а извлечение собственной выгоды из контроля над финансовыми потоками, а к реализации инвестиционных проектов в ФПГ они проявляют минимальный интерес. Обследование 24 ФПГ показало, что 80% из них не получали поддержки от своего банка или могли рассчитывать лишь на краткосрочное финансирование. Характерно, что во многих ФПГ, даже несмотря на технологическую и коммерческую слаженность, собственных средств для пополнения капитала предприятий все равно нет. Поэтому для них актуально иметь в своем составе инвестиционный банк. Но банки хотят развиваться преимущественно как универсальные.
С другой стороны, участие предприятия в учреждении банка стало нелегким экзаменом для того и другого. У предприятия-акционера, который вложил в банк крупную сумму, естественно возникает соблазн поправлять свое положение за счет банка, получая деньги на свои проекты независимо от их эффективности и окупаемости. Разумные банки отказываются подчиняться внутригрупповой дисциплине, если от них требуют инвестировать в невыгодные проекты
Ограниченные инвестиционные возможности.На нынешнее состояние ФПГ существенно влияют повышенный риск крупных инвестиций в условиях расплывчатости государственных структурных приоритетов и масштабы инвестиций, необходимых для решения стратегических задач.
По концентрации капитала российские ФПГ заметно уступают зарубежным диверсифицированным группам. Для реализации серьезных стратегических замыслов практически всем отечественным ФПГ требуется наращивание инвестиционных возможностей.
Плохая управляемость группой. Когда центральная компания образована несколькими акционерами - участниками группы, они владеют ею как дочерним обществом, а не наоборот, как если бы она была материнской компанией. Поэтому центральная компания может играть любую роль (например, искать инвестиции или развивать новые направления бизнеса), кроме роли контролирующего центра, который определяет стратегию группы.
Поскольку участники вносят в уставный капитал центральной компании, как правило, незначительные доли своих активов, не получается и концентрации финансового и промышленного капиталов. Компания оказывается не штабом стратегического планирования или координатором финансовых потоков, а в лучшем случае - консультативной службой или "клубом директоров". В таких компаниях работают по 6-8 человек, которые не имеют реальных рычагов влияния на предприятия. Кроме того, не проработаны вопросы финансовой деятельности группы, отсутствует стратегия совместной работы, недостает надежной и оперативной информации о предприятиях.
С переходом от мягкой формы взаимодействия партнеров (союз, альянс) к жесткой холдинговой форме - когда ясно, кто чем владеет - связывают и надежды на то, что удастся привести в соответствие структуру управления ФПГ и принятие решений. При нынешней слабости центральной компании зачастую два или три наиболее влиятельных директора решают, что делать дальше, не считая нужным информировать других об основаниях и причинах такого решения. Но скептики сомневаются, что тенденция предпочтения холдингов удержится долго, ссылаясь на то, что, создавая рыночные отношения внутри холдинга, центральная компания имеет небольшое влияние на дочерние общества. Причем по мере роста их эффективности оно уменьшается. Уже известны случаи, когда холдинги распадались после того, как дочерние общества вставали на ноги.
Неэффективный менеджмент. Его неэффективность является следствием вялости внешнего контроля (со стороны рынка и собственников). С одной стороны, менеджеры, контролирующие холдинги, стремятся на взаимовыгодной основе реализовать преимущества его приспособленности к рыночным условиям. С другой - пытаются сохранить в миниатюре прежнюю систему, включая опеку слабых предприятий и содержание социальной инфраструктуры. Кроме того,непосильные налогиприводят к усилению централизации финансовых потоков, сужению финансовой самостоятельности "дочек".
Дефицит стратегических собственников в холдингах. Эффективное функционирование холдинга предполагает рациональность внутренних связей, отлаженность прав собственности по отношению к самому холдингу. Продажа акций крупными пакетами (15-20%), казалось бы, способствует появлению частных стратегических собственников. Однако, как показал опыт, сама по себе концентрация акций в крупные пакеты, контрольный пакет в одних руках не гарантируют принципиального улучшения положения на предприятии. Недостаточно и навыков наведения порядка в финансовом хозяйстве. От стратегического собственника требуется способность реально улучшить сбыт продукции, удешевить поставки сырья и материалов, обеспечить технологическую поддержку, принимать эффективные технические решения, привлекать крупные кредиты.
"Замусоренный" состав ФПГ.Российские ФПГ создавались во многом случайным образом: скупалось то, что было доступно. В хаосе приватизации лидерам предпринимательства некогда было задумываться о том, для чего они приобретают тот или иной промышленный актив. Не было времени и на создание серьезных управленческих технологий. Сегодня, когда активы уже собраны, встали вопросы: что надо сделать, чтобы они приносили прибыль - каждый в отдельности и все вместе как составляющие одной корпорации; стоит ли иметь внутри группы слишком разные направления? Ведь смысл холдинговой компании, т.е. соединения различных бизнесов, заключается в том, чтобы между ними возникла синергия (усиление взаимного действия).
Чрезмерная ориентация на государственную поддержку, обещанную законом. В законе перечислены такие меры государственной поддержки ФПГ: зачет задолженности участника, акции которого реализуются на торгах, в объем предусмотренных условиями этих конкурсов инвестиций для покупателя - центральной компании этой ФПГ; предоставление участникам права самостоятельно определять сроки амортизации оборудования и накопления амортизационных отчислений, которые должны направляться на деятельность ФПГ; передача в доверительное управление центральной компании временно закрепленных за государством пакетов акций участников этой ФПГ и государственные гарантии для привлечения инвестиций; предоставление инвестиционных кредитов и иной финансовой поддержки для реализации проектов ФПГ.
Органы власти субъектов Федерации могут предоставлять ФПГ дополнительные льготы и гарантии. Банкам, участвующим в ФПГ и осуществляющим в ней инвестиционную деятельность, Центральный банк вправе снизить нормы обязательного резервирования и предоставить другие льготы для повышения их инвестиционной активности.
На все заявленные меры господдержки в казне денег нет. В качестве "спасательного круга" предлагается тщательно отбирать ФПГ, которым следует помогать. Намечено использовать различные таможенные барьеры для зарубежной авиационной техники; предоставлять компаниям наиболее эффективные маршруты преимущественно для эксплуатации на них российских самолетов нового поколения, финансировать из бюджета НИОКР в области базовых авиационных технологий и материалов, поддерживать базовую сертификацию новых самолетов и вертолетов. Однако поддержка со стороны государства возможна лишь в ограниченных объемах, вместе с ним риск должны нести и коммерческие участники корпораций.
Перспективы
По какому пути пойдут российские ФПГ в ближайшие годы? Аналитики называют два возможных варианта, считая наиболее вероятным промежуточный из них:
либо это будут действительно эффективные объединения различных типов хозяйственных единиц, которые, во-первых, созданы добровольно или на основе слияний и поглощении; во-вторых, основаны на действительно эффективном управлении своей собственностью (пакетами акций); в-третьих, ориентированы на сокращение издержек и увеличение дохода на основе собственной деятельности в условиях цивилизованного рынка;
либо будут сформированы несколько десятков гигантских конгломератов и отраслевых монополий, ориентированных на особые отношения с государством и функционирующих за счет этого, что будет означать реанимацию в новых условиях централизованного управления экономикой. Горизонтальная (отраслевая) интеграция уже демонстрирует монопольное поведение или устремление ее участников. Несмотря на попытки правительства учесть антимонопольное законодательство, многие финансово-промышленные группы усиливают монопольный характер экономики.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ .
На основе работы выделим основные аспекты изложенных тем, сделаем вывод об эффективности функционирования фирмы ООО «Стройбытуслуги». Прежде всего, ответим на главный вопрос выбранной темы «Что такое издержки?».
Под издержками понимается совокупность всех расходов, которые несет предприниматель в целях достижения намеченного объема производства.
Издержки учитываются в денежном выражении. Формируют себестоимость товара.
Виды и типы издержек: альтернативные, явные (бухгалтерские) и неявные (имплицитные), экономические, постоянные и переменные, валовые, средние, предельные, трансакционные (рыночные), социальные, возвратные.
Издержки выступают основным фактором выживания и роста фирмы. Расширение фирмы может привести к отрицательным последствиям и, следовательно, к росту издержек производства единицы продукции. Это связано с определенными управленческими трудностями, возникающими при попытке эффективно контролировать и координировать деятельность фирмы, превратившейся в крупномасштабного производителя. Это ведет к увеличению средних общих издержек.
Цель фирмы – минимизация издержек, максимизация полученной прибыли. Фирме целесообразно заниматься предпринимательской деятельностью, если общие издержки превышают общий доход, на величину, меньшую, чем постоянные издержки.
На основании проведенного анализа я пришла к следующему выводу:
Фирма 000 «СТРОЙБЫТУСЛУГИ» функционирует не эффективно из-за высокого уровня издержек. Мы знаем, чем выше уровень издержек, тем меньше прибыль. А это ведет к снижению производительности. Происходит сокращение объема продаж, отрицательное влияние на основные фонды, материалы, численность рабочего персонала. Фирма теряет конкурентоспособность.
Фирме не хватает денежных средств, чтобы сменить оборудование, приобрести сырьё и материалы увеличить заработную плату рабочим. Следовательно, наладить производство.
Возникают вопросы:
«Как долго промышленность будет «законсервирована?», «Чем выгоднее заниматься фирме?», «Как сделать производство прибыльным?», «Как уменьшить издержки?».
Для того, чтобы повысить эффективность функционирования фи рмы, я считаю, необходимо провести анализ деятельности , выявить какие издержки наиболее высоки, чем это вызвано, как можно понизить уровень издержек, как производить дальнейший контроль и регулирование затрат.
Сегодня в России неблагоприятны экономические и правовые условия для развития предприятий. Причины бедственного положения предприятий, по некоторым оценкам, в 90 % случаях лежат в сфере управления бизнесом, неумением вписаться в условия рынка, повысить качество продукции, осваивать новые технологии. И лишь в 10 % случаев сказываются последствия «утяжеленной» структуры экономики. Но немало предприятий работают успешно благодаря эффективной работе менеджера.
По какому пути пойдут российские предприятия в ближайшие годы? Аналитики называют два возможных варианта, считая наиболее вероятным промежуточный из них:
·либо это будут предприятия, эффективно функционирующие, основанные на действительно эффективном управлении своей собственностью; ориентированные на сокращение издержек и увеличение дохода на основе собственной деятельности в условиях цивилизованного рынка;
·либо из - за высоких налогов, больших издержек, низкой прибыли предприятия не смогут эффективно функционировать, что приведёт к их ликвидации, появлению монополий.
Список использованной литературы:
1. А.О. Вереникин. Трансакционные издержки в рыночной экономике. // Вестник Московского университета. - 1997г. - №3 -с. 76 - 89.
2. А. П. Кураков. Экономическая теория: Учебное пособие. -2-е изд., доп. и переб. М.: Гелиос АРВ, 1999г. - 751с.
3. Барсукова Е.В. проверка затрат на торговых предприятиях //' Аудит, ведомости. - М.: 1998г. - №2 - с. 21 - 36.
4. Вейе Г., Деринг У. Введение в общую экономику и организацию производств / Красноярск. 1995г.- 510с.
5. Долбилин А.С., Пронина Л.А. Издержки, доходы и прибыль торговых предприятий и потребительских обществ: Учебное пособие, - М.; 1998г. - 167с,
6. Должникова В. Г. Затраты производства: формирование и анализ /Новосибирск 1998г., с. 49-50
7. Зайцев Н.Л. Экономика промышленного предприятия .- М.: 1999г.
8. Иванов А.Н. Производственный анализ: оптимизация структуры затрат. .// Аудит, ведомости - М.: 1998г., - №10 - с. 14-19.
9. Курс общей экономической теории (основные положения и
категории) / учебное пособие Под ред. А.М. Крылова. -
Краснодар. 1997г. 10.Макконнелл Кемпбелл Р., Брю Стенли Л. Экономикс: Принципы,
проблемы и политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11 изд. Т.2.-
М.:Республика,1992. 400 с.: табл., граф.
11. Основы предпринимательской деятельности. Экономическая теория. /Под ред. В.М. Власовой, Д.Л. Волкова и др. - М.: 1999г.
12.Романенков И.Д. издержки производства в современной
экономике. - М.: 1998г. 168 с.
13.Экономика предприятия / Под ред. В.П. Грузинова. - М.:1998г. 14.Экономика. А.П, Казаков, Н.В. Минаев -М,; 199 8г. 15.Экономическая теория. Учебник. / под ред, ИЛ, Николаевой, -
М.: «Проспект»,, 1999г. -448с,
15.Долан Э.. Линдсей Д. Рынок: микроэкономический анализ. –М.: 1992г.
16.Долан Э.Д.. Линдсей Д.Е. Рынок: микроэкономический анализ. СПБ. 1992.
17.Коуз Р. Фирма, рынок и право. М.: Дело, 1993.
18.Маршалл А. Принципы экономической науки. T.I. C.155 - 166.
19.Пиндайк Р., Рубинфельд Д. Микроэкономика. М.: Экономика, 1992.
20.Фишер С. и др. Экономика.
1
1
Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був утворений у 1873 р. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 р. кількість банків досягла 153. У 1912 р. банківський капітал становив 570 млн єн.
Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 р. його переривали кризи (1825, 1836, 1847, 1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901 — 1902 рр.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу.
3. Особливості аграрного розвитку
Для європейських аграрних відносин у XIX — на початку XX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6 % власників (21,4 тис.) володіли 42,3 % землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13 % усіх господарств, належало 71,4 % сільськогосподарських угідь.
Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.
Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. В 1846 р. було відмінено протекціоністські "хлібні закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 р. сільськогосподарська продукція становила 8%національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.
У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 р. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5%землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. -Формувалося фермерство. В 1908 р. 84 % всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі.
Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального становища селяни орендували землю. Була поширена як "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували лихварям щорічно 2 млрд фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.
Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 р. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шовківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.
Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким: Врожайність підвищувалася повільно. Поголів'я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.
Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність. залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.
Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 р. у Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816, 1821 рр. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щорічних рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до 1/2 своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну упряжку худоби і буди записані в особливі податкові списки. Революція 1848 р. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продовжувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.
Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 р. селянські господарства площею до 10 га (87 % всіх господарств). володіли 28,6 % оброблюваних земель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земельною рентою.
У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.
На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876 — 1895 рр. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і травопільна системи. За 1870 — 1913 рр. врожайність зросла на 33 — 50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств: цукровий буряк, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпор-тували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 р. почав діяти Союз сільських господарів, в 1909 р. — Імперський союз сільськогосподарських товариств, який об'єднував 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.
У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність. висока земельна рента, заборгованість.
У США перша половина XIX ст. — це період утвердження фермерського господарства як пануючої форми землеволодіння. Після війни за незалежність і в холі освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788 — 1859 рр. 1442 млн акрів землі з 1905 млн акрів (1 акр дорівнює 0,4 га). що оброблялися, перейшли у володіння уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скваттерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 р. На 1860р. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335.4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на впрощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700 — 900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15 — 20 %, на Півдні — до 40%землевласників.
Ліквідація рабства в ході Громадянської війни, Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 р., активізували зростання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного проживання на гомстеді. За 1860 — 1900 рр. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході безплатно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпорядженні індійців залишилося менше 2 % землі.
На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35 % були орендовані, 23 % — заставлені в банках і страхових компаніях, 42 % перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52 % продукції. У 1910 р. 1 % фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, середньої — 55 — 80 га, невеликої — 1,5 га.
Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900 — 1914 рр. врожай пшениці збільшився на 70 %. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58%.
Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 р. у США виготовлялося 250 різних модифікацій залізних плугів. У 1860 р. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 р. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського господарства зросли за останню третину XIX ст. на 424.4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900 — 1914 рр. у 2.7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських ферм.
На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).
У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 р. вона становила 2,5 млрд дол., V 1900 р. — 5. у 1914 р. — 10 млрд дол.
Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 р. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи - в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875 — 1896 рр., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.
Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.
Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872 — 1873 рр. Було анульовано феодальне право і утверджену буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі, отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65 — 70 % врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50 % вартості середнього врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським виробництвом.
Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався у двох напрямах: революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські.
4. Міжнародні економічні відносини
У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислово розвинені й економічно відсталі країни.
