Опціони «кол» використовують переважно:
— з метою хеджування короткої валютної позиції;
— в разі, коли валютний курс має стійку тенденцію до підвищення;
— для перепродажу з метою одержання прибутку.
До використання опціонів «пут» переважно вдаються:
— з метою хеджування довгої валютної позиції;
— тоді, коли валютний курс має стійку тенденцію до зниження;
— з метою хеджування очікуваних надходжень і продажу валюти.
Якщо опціон виконано, то продавець опціону «кол» повинен продати валюту власникові опціону, а продавець опціону «пут» мусить купити валюту у власника опціону. Це є обов'язковою умовою виконання опціону (здійснення опціонної угоди).
Під юридичним кутом зору учасники опціонної угоди завжди рівноправні, але під економічним у вигіднішому становищі знаходиться покупець опціону, оскільки остаточне рішення про купівлю чи продаж валюти з настанням терміну (дати) здійснення опціону виносить саме він, сплачуючи за це опціонну премію. Продавець опціону має право лише погодитися з рішенням покупця і виконати свої зобов'язання в одній із наведених нижче форм:
1) у разі продажу опціону «кол» продавець опціону повинен продати покупцеві (власникові) опціону обумовлену суму валюти;
2) у разі продажу опціону «пут» продавець опціону зобов'язаний купити в покупця (власника опціону) обумовлену суму валюти;
3) прийняти пропозицію власника опціону про відмову від його здійснення.
2.4 Страхування ризику за допомогою угод "своп".
"Своп" - операція, яка сполучає наявну купівлю-продаж з одночасним укладанням контругоди на певний строк. Існує декілька типів операцій "своп": валютні, процентні, боргові, з золотом і їхні різноманітні сполучення.
Валютна операція "своп" являє собою покупку іноземної валюти на умовах "спот" в обмін на вітчизняну валюту з наступним викупом. Наприклад, німецький банк, маючи тимчасово зайві долари США, продає їх на марки американському банку й одночасно купує долари на термін із постачанням через 1 місяць.
Операція "своп" може бути використана для хеджування. У цьому прикладі з експортером із Німеччини банк експортера потерпів збитки від форвадної покупки валюти у свого клієнта, тому що премія, сплачена продавцем валюти виявилася менше збитків від підвищення курсу марки. Щоб застрахувати цю операцію, банк міг вдатися до угоди "своп": очікуючи підвищення курсу марки, продати долари другому банку за марки, і одночасно купити долари з поставкою через місяць. У результаті цієї операції через падіння курсу долара стосовно марки, банк експортера одержав би прибуток, який покрив би його збитки від форвардної угоди зі своїм клієнтом. Освоївши грамотне проведення подібних операцій, банк експортера міг би надавати своєму клієнту послуги по форвардній покупці його валюти за вигідним для клієнта курсу і надалі ( у тому випадку, якщо це важливий для банку клієнт).6
Угоди "своп" зручні для банків, тому що не створюють непокритої валютної позиції - обсяги вимог і зобов'язань банку в іноземній валюті збігаються. Цілями "своп" бувають:
- придбання необхідної валюти для міжнародних розрахунків
- здійснення політики диверсифікації валютних резервів
- підтримка визначених залишків на поточних рахунках
- задоволення потреб клієнта в іноземній валюті й ін.
До угод "своп" особливо активно прибігають центральні банки. Вони використовують їх для тимчасового підкріплення своїх валютних резервів у періоди валютних криз і для проведення валютних інтервенцій.
До операцій "своп"на фінансових ринках близькі за змістом так звані операції "репо". Операції "репо" засновані на згоді учасників угоди про зворотній викуп цінних паперів. Угода передбачає, що одна сторона продає іншій пакет цінних паперів певного розміру з зобов'язанням викупити його по заздалегідь обговореній ціні. Іншими словами одна сторона кредитує іншу під заставу цінних паперів. Операції "репо" бувають декількох видів. "Репо з фіксованою датою" передбачає, що позичальник зобов'язується викупити цінні папери до заздалегідь обговореної дати. Операції "відкриті репо" припускають, що викуп цінних паперів може бути здійснений у будь-який час або в будь-який час після визначеної дати. За допомогою операцій "репо" власники крупних пакетів цінних паперів одержують можливість більш ефективно розпоряджатися своїми активами, а банки й інші фінансові інститути одержують ще один інструмент управління ліквідністю.
2.5 Інші види захисту від валютного ризику
Сучасні стратегії захисту від валютного та інших видів фінансових ризиків набули такої досконалості, що самі ці стратегії переросли своє початкове призначення – а саме, хеджування, захист – і дозволяють на основі згаданих стратегій отримувати прибуток при мінімізації ризику. Ці стратегії є більш складними і потребуть високого професіоналізму при їх виконанні, оскільки найменше відхилення в прорахунках може обернутися значними втратами. До таких стратегій відноситься валютний арбітраж, тобто купівля/продаж іноземної валюти з подальшою зворотною операцією з метою отримання прибутку від різниці валютних курсів у часі (валютний арбітраж «у часі»), а також за рахунок відмінностей в курсі валюти на різних валютних ринках (валютний арбітраж «в просторі»).Валютний арбітраж може здійснюватися з двома (простий валютний арбітраж) і великим числом валют (складний валютний арбітраж). Валютний простий (двосторонній) арбітраж передбачає здійснення валютної операції з метою отримання прибутку за рахунок різниці, існуючою в даний момент в курсах однієї і тієї ж валюти на валютних ринках двох країн. Валютний складний (багатосторонній) арбітраж передбачає валютні операції з метою отримання прибутку за рахунок різниці в курсах декількох валют на різних валютних ринках.
За своїм змістом арбітраж поділяється на арбітраж “у часі” та арбітраж “у просторі”. Арбітраж «у часі» - це операції на одному і тому ж ринку, здійснювані в цілях отримання вигоди від різниці в котировках з різними термінами поставки (спред, стредл, стренгл). Ціни на біржові товари з постачанням в різні терміни знаходяться на різних рівнях як під впливом вартісних чинників, так і під впливом співвідношення попиту/пропозиції і зміни оцінок перспектив розвитку кон’юнктури. Арбітраж «в просторі» - одночасна операція на один товар, валюту або цінний папір на різних ринках, заснована на різниці курсів або котировання.
Більш досконалими, але в той же час і небезпечними формами арбітражу є стратегії гри на спред, стредл та стренгл.
1. Спред - одночасна купівля і продаж ф'ючерсних контрактів на один і той же актив з різними термінами постачання або на два різних актив, але взаємопов'язаних (корреляційних) або одночасна купівля і продаж опціонів одного типу, але по різних базисних цінах або з різним періодом до моменту закінчення опціону або по різних базисних цінах і з різним періодом.
2. Стредл - поєднання одночасної купівлі однієї валюти з продажем іншої; при операціях по опціонах - подвійний опціон або операція, що дає держателеві цінних паперів право їх купити або продати по певній ціні. Стредли бувають двох видів – довгі і короткі. Довгий стредл - одночасна купівля опціонів «пут» і «колл» з однаковими цінами і термінами виконання з розрахунку на нестійкість кон'юнктури. Короткий стредл - одночасний продаж опціонів «пут» і «колл» з однаковими цінами і термінами виконання з розрахунку на прибуток від премії при зменшенні нестійкості кон'юнктури.
3. Стренгл - подвійний опціон з одночасною купівлею або продажем пут-опціону і колл-опціону з різними цінами реалізації (при цьому ціна реалізації пут-опціону звичайно нижче за ціну реалізації колл-опціону).
Вищездагані стратегії та методи далеко не вичерпують всі можливості менеджменту валютного ризику в сучасній економічній системі, проте дають загальну уяву про принципи його здійснення на практиці.
ВИСНОВОК:
Створення валютного ринку України характеризувалося тим, що з самого початку він був переважно біржовим, але починаючи з кінця 1995 р. активно розвивається міжбанківський ринок, який за обсягами валютних операцій сьогодні є домінуючим сегментом валютного ринку.
Попри значне зростання обсягів і частки міжбанківського ринку, біржовий ринок залишається і, з огляду на світову практику, залишиться в майбутньому головним структурним (структуроутворюючим) елементом валютного ринку.
Вдосконалення валютного ринку, розвиток його міжбанківського сектора, зростання обсягів експортно-імпортних операцій, розширення на ринку діяльності нерезидентів, збільшення обсягів іноземного інвестування досить гостро поставили проблеми підвищення рівня ризику операцій з іноземною валютою.
У світовій практиці з метою запобігання валютним ризикам використовується широкий спектр методів і засобів під назвою «хеджування валютних ризиків». Найбільш поширеними і часто вживаними серед них є валютні ф'ючерси, валютні опціони, «свопи» та форвардні угоди. Ці інструменти валютного ринку з'явилися в 70—80-х рр. XX ст. і набули широкого практичного використання. Причому, якщо спочатку їх запровадження це були дво-, тристоронні угоди (підприємство, банк, біржа) на поставку реальних валютних активів, то з часом система хеджування охопила весь валютний ринок. І сьогодні у разі застосування тих чи інших методів хеджування безпосередня купівля (продаж) валюти не є обов'язковим, а само хеджування перетворилося в систему управління валютними ризиками, яка охоплює всі сегменти валютного ринку і є запорукою стабільності як національних, так і міжнародних фінансових ринків.
Якщо говорити про український ринок, то в Україні, к і в інших країнах, законодавство по різному передбачає управління валютним ризиком для фінансових і нефінансових установ. Так, нефінансові (не банки, не інвестиційні фонди тощо) інституції не зобов’язані законодавством дотримуватися певних принципів при менеджменті валютного ризику. Проте фінансові установи підпадають під ряд вимог Національного Банку України і мають обов’язково керуватися принципами, окресленими Нацбанком. Основними принципами є уникнення незбалансованої позиції по певних валютах та диверсифікація банківськіх активів. Нацбанк розробив ряд показників (Н14, Н15 тощо), які мають індикувати про відкриту позицію фінансової установи по кожній іноземній валюті. Щодо диверсифікації активів задля уникнення ризику, то це є стандартною світовою практикою зменшення експозиції. Проте головною проблемою, яка стоїть перед Україною, є те, що національна валюта України знаходиться в експозиції до всіх ключових валют світу. Ця ситуація склалася історично з моменту отримання Україною незалежності, коли гіперінфляція породила потужні інфляційні очікування, які до сих пор щкодять українській валюті. Українська фінансова система є нерозвиненою, весь її об’єм складає менше ніж активи середнього банку в США. Це призводить до того, що ринок є дуже чутливим до руху капіталу і ризик може виникнути миттєво при значному притоці або відтоці капіталу. Внаслідок такої волатильності та високих відсоткових ставок, багато інструментів хеджування є на Україні недоступними, оскільки при підрахунках майбутніх курсів при нинішніх процентних ставках в 60-120% в нацональній валюті здійснювати термінові операції за отриманим курсом є просто безглуздям.
Проте вже сьогодні можна стверджувати, що на фінансовому ринку було закладено підвалини діяльності термінового ринку, на які спирається система управління валютними ризиками. Ще багато чого має бути зроблено, проте при сприятливому розвитку реальної еконміки фінансова система автоматично вдосконалиться.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Гальчинський А.С., “Теорія грошей”, К., 1998 р.
2. Гальчинський А.С., “Сучасна валютна система”, К., 1998 р.
3. Де Ковни Ш., Такки К., “Стратегии хеджирования”, М., 1996 г.
4. Ломакин В.К., «Мировая экономика», М.. 1998 г.
5. Линдрэт П.Х., “Экономика мирохозяйственных связей”, М., 1992 г.
6. Пебро М., “Международные экономические валютные и финансовые отношения”, М., 1994 г.
7. Рэдхэд К., Хьюс С., «Управление финансовыми рисками», М., 1996 г.
8. Спиридонов М.А., “Мировая экономика”, М.. 1997 г.
9. Ющенко В., Міщенко В., «Управління валютними ризиками», К., 1998 р.
10. Ющенко В.А.,Лисицький В., «Система курсоутворення в Україні та уроки інших країн з перехідною економікою», // Вісник Національного банку України, 1997 р., № 7, с. 3-9
11. Международные валютно-финансовые и кредитные отношения//
под редакцией Л.Н. Красавиной, Москва, 1994 г.
Валютне регулювання в Україні, Урядовий кур’єр, 1997, 22 лютого.
12. Ющенко В.А, Міщенко В.Д., Валютне регулювання// Київ, “Знання”, 1999
13. С.Я. Боринець, Міжнародні валютно-фінансові відносини// Київ, “Знання”, 1999
14. Киреев О, Валютне регулювання в Україні та перспективи його розвитку// Вісник Національного Банку України, 1995, № 4, с. 5-14
15. Экономика Украины в денежно-кредитных координатах/ Зеркало недели, 1996, № 27, с.8
16. Финансово-кредитный словарь, т.3, М, 1994
17. The Economist, Survey of Global Finance, 30 January 1999.
Ющенко В., Міщенко В., «Управління валютними ризиками», К
-1
По сути, речь идет о параллельном договорном регулировании по предметам совместного ведения, о порядке, альтернативном (и противоречащем) предусмотренному законодательству. Наделениеполномочиями. Одним из видов соглашений о делегировании полномочий, прописанным в договорах, следует считать соглашения между органами исполнительной власти Российской Федерации и соответствующих субъектов Российской Федерации о на делении органов исполнительной власти соответствующих субъектов Российской Федерации полномочиями территориальных подразделений федеральных органов исполнительной власти (ст. 11 Договора с Республикой Марий Эл. ст. 1 0 Договоров с Амурской, Воронежской, Ивановской, Костромской областями, ст. 12 Договора с городом Москвой).
При этом во многих договорах в перечнях предметов совместного ведения органов государственной власти Российской Федерации и соответствующих субъектов Российской Федерации отдельными положениями прописываются «согласованная кадровая политика» или «проведение согласованной кадровой политики». Как правило, идет речь о назначении (и освобождении от должности) руководителей федеральных предприятий, организаций, учреждений. Но в отдельных договорах в перечнях полномочий органов государственной власти Российской Федерации зафиксировано согласование с органами государственной власти соответствующих субъектов Российской Федерации кандидатур руководителей территориальных подразделений федеральных органов исполнительной власти (п."ж" ст.4 Договора с Воронежской областью, ст.8 Договора городом Москвой).
Однако согласование кандидатур руководителей территориальных органов федеральных органов исполнительной ' власти с органами государственной власти субъектов Российской Федерации признано противоречащим Конституции РФ (ч.1 ст.78) Постановлением Конституционного Суда РФ от 1 февраля 1996 г. №3-П подолу о проверке конституционности ряда положений Устава - Основного Закона Читинской области.
Следовательно, указанные положения договоров являются неконституционными Бюджетные вопросы. Договоры 1998 года предусматривают возможность заключения соглашений, определяющих состав и размер доходов, поступающих в виде средств от федеральных налогов в бюджет соответствующего субъекта Российской Федерации, "если они прямо не установлены федеральным законодательством". Сторонами таких соглашений названы Правительство РФ и администрации (или правительства) соответствующих субъектов Российской Федерации.
Поскольку федеральный бюджет и федеральные налоги - конституционные предметы ведения Российской Федерации, полномочия по ним вообще не следует затрагивать в договорах. Договорное определение состава и размера доходов, (компенсации), поступающих в виде средств от федеральных доходов в бюджет соответствующего субъекта Российской Федерации, не предусмотренным в Конституции и федеральных законах.
В договорах устанавливается возможность сохранения и расширения объема льгот, некогда предусмотренных для всех субъектов Российской Федерации в законах о федеральном бюджете.
Данный вопрос должен решаться в едином порядке, через федеральные законы, возможно, через указы Президента РФ, но не путем партикулярного договорного правотворчества.
Подобные подходы к проблеме бюджетного федерализма – установление индивидуального порядка межбюджетных отношений между Российской Федерацией и соответствующими субъектами Российской Федерации ("исправление" Федерального бюджета) - противоречат конституционным принципам равноправия субъектов Российской Федерации во взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти (ч.4 ст.5) и единства экономического пространства Российской Федерации (ч.1 ст.8). Вопрос о природных ресурсах . « Общие» формулировки договоров о разграничении полномочий по использованию природных ресурсов или разграничении государственной собственности на природные ресурсы посредством соглашений носят весьма условный характер. Они, по сути, либо дублируют, либо конкретизируют положения федеральных законов. Бесспорно, положения того же Закона "О недрах" или Водного кодекса нуждаются и в пересмотре, и в конкретизации. Но не лучше было бы издать единые федеральные законы о разграничении государственной собственности на природные ресурсы, о разграничении полномочий по использованию природных ресурсов? Конечно, рано или поздно это придется сделать. А пока: одним "конкретизация", а другим - "пробел в законодательстве" Налоги и сборы. Согласно Конституции РФ, установление общих принципов налогообложения и сборов в Российской Федерации находится в совместном ведении Российской Федерации и субъектов Российской Федерации (п."и" ч. 1 ст.72); общие принципы налогообложения и сборов в Российской Федерации, а также система налогов, взимаемых в федеральный бюджет, устанавливаются федеральным законом (ч.3 ст.75).
Принципы налогообложения и сборов, непосредственно предопределяемые Конституцией РФ, находятся в ведении Российской Федерации (п."а" ст.71). К ним относятся обеспечение единой финансовой политики, включающей в себя единую налоговую политику (ч. 1 от.8, ст.74, п."б" ч. 1 ст. 114), единство налоговой системы (п."ж" ст.71 ), равное распре деление налогового бремени (ч.2 от.8, ст. 19, 57) и установление налоговых изъятий только на основе закона (ст.57).
Постановлением Конституционного Суда РФ от 21 марта 1997г., установлено, что перечень налогов субъектов Российской Федерации, содержащийся в Законе, носит исчерпывающий характер. Это означает, что субъекты Российской Федерации не вправе вводить надои и сборы, не упомянутые в Законе.
Под установлением налогов субъектов Российской Феде рации законодательными актами Российской Федерации следует понимать рамочное регулирование, основанное на положениях Конституции РФ. Установление налога субъектом Российской Федерации означает его право самостоятельно решать, вводить или не вводить на своей территории соответствующий налог, поскольку исчерпывающий перечень налогов субъектов Российской Федерации порождает только право, но не обязанность установить налог. Установление налога субъекта Российской Федерации означает также конкретизацию общих правовых положений, в том числе детальное определение субъектов и объектов налоге обложения, порядка и сроков уплаты налогов, правил предоставления льгот, способы исчисления конкретных ставок.
Международные отношения.Договоры 1998 года закрепляют право соответствующих субъектов Российской Федерации выступать самостоятельно 1 по поручению органов государственной власти Российской Федерации участниками международных и внешнеэкономических связей, "если это не противоречит Конституции Российской Федерации, федеральному законодательству и международным договорам Российской Федерации", [ заключать договоры (соглашения) с административно - территориальными единицами иностранных государств, субъектами иностранных федеративных государств и иными иностранными партнерами (ст. 1 4 договоров с Республикой Марий Эл, Костромской областью и городом Москвой, ст. 13 договоров с Амурской, Воронежской и Ивановской областями). Фактически, речь идет об установлении ограниченной международной правосубъектности отдельных субъектов российской Федерации. При этом в договорах предусматривается координация субфедеральных международных и внешнеэкономических связей органами государственной масти Российской Федерации "в соответствии с федеральным законодательством". Опережающее правотворчество и место договоров в правовой системе. Договоры 1998 года предусматривают право соответствующих субъектов РФ на «опережающее правотворчество» - осуществление собственного правового регулирования по конкретным предметам совместного ведения Российской Федерации и субъектов РФ до принятия федеральных законов и иных нормативных правовых актов Российской Федерации. Зафиксировано, что при принятии федеральных законов и иных нормативных правовых актов Российской Федерации нормативные правовые акты соответствующих субъектов РФ должны быть приведены в соответствие с первыми. Законы и иные нормативные правовые акты соответствующих субъектов РФ, не приведенные в соответствие с федеральным законодательством, применению не подлежат.
Не совсем понятно, для чего в договорах вообще прописываются эти нормы. По-видимому, их следует толковать как параллельные договорные гарантии. Ведь, во-первых, право субъектов РФ на «опережающее правотворчество» было признано еще в Постановлении Конституционного Суда РФ от 1 февраля 1996 г. №3-п по делу о проверке конституционности ряда положений Устава (Основного Закона) Читинской области. Во-вторых, приоритет федеральных законов и иных нормативных правовых актов Российской Федерации над законами и иными нормативными правовыми актами субъектов РФ установлен в Конституции РФ (ч.5 ст.76) и не нуждается в дополнительном санкционировании. В-третьих, в других статьях договоров, в связи с попытками определения места договоров в правовой системе, конституционная иерархия нормативных правовых актов существенно корректируется, в результате чего возникает вопрос о юридической силе договорных норм в принципе.
Так, многие договоры устанавливают примат собственных норм над нормами законов и иных правовых актов соответствующих субъектов РФ, а также над нормами правовых актов федеральных органов исполнительной власти, принятых в одностороннем порядке и противоречащих нормам договоров.
Отдельно указано, что если нормативными правовыми актами Российской Федерации, действие которых распространяется на все субъекты РФ, будут установлены права, льготы и преимущества для субъектов РФ, большие, чем установленные договорами, то в отношении соответствующих субъектов РФ применяются положения нормативных правовых актов Российской Федерации.
Но в целом договоры по-прежнему «помещены» между федеральными нормативными правовыми актами и нормативными правовыми актами субъектов РФ. Упрощенно, - договоры имеют приоритет над субфедеральным законодательством и актами федеральных органов исполнительной власти, но федеральные законы и, конечно, Конституция РФ имеют приоритет над договорами. Какова тогда юридическая сила договорных норм? Вопрос не такой простой, как кажется. С формальной точки зрения большинство договорных норм вообще не должны применяться. Но могут применяться и применяются. Иначе, зачем заключают такие договоры? Исключение подтверждает правило. Но исключение не должно отменять правило.
Не требует обоснований необходимость определенного дополнения и конкретизации конституционных положений, тем более что сама Конституция предполагает такую возможность. Однако любая индивидуализация федеративных отношений должна быть основана на некой существенной специфике конкретного субъекта Федерации. Специфике, требующей особого, отличного от общего, порядка и формы регулирования отношений. Внутрифедеральные договоры и 1994-1995, и 1996, и 1997-1998 годов, в основном, наделяют отдельные субъекты Федерации преференциями, льготами, дополнительными правами, имеющими универсальный характер. Безусловно, Договор с Республикой Татарстан и Договор с городом Москвой содержательно отличаются друг от друга. Но концептуально они тождественны. Формы разные - суть одна. Вместо принципа равноправия торжествует принцип «все равны, но некоторые более равны, чем другие». По большому счету ч.4 ст.5 Конституции Российской Федерации означает следующее: если какой-либо субъект Федерации тем или иным способом (федеральным законом, указом президента, договором, соглашением и т.п.) расширит свои права, то это автоматически распространяется на все остальные субъекты Российской Федерации. На практике этого, конечно, не происходит. И это правильно - ведь договорная ревизия федеральной Конституции, федерального законодательства - неконституционна сама по себе.
В настоящее время внутрифедеральных договоров заключено уже более полутора десятков. Важно отметить, что сейчас они заключаются со всеми типами субъектов Федерации, а не только с республиками. Таким образом, этот процесс несколько сглаживает проблемы, вызванные различиями в статусах между разными типами субъектов Федерации.
Заключение подобных договоров — один из путей построения новых федеративных отношений в России. Однако этот путь может сказаться и позитивно, и негативно на судьбах страны. Дело в том, что данный процесс может вылиться как в дальнейшие баталии за получение властных дополнительных полномочий через ослабление органов власти одного из участников процесса, так и, наоборот, в окончательное закрепление принципов построения России как истиной федерации и подведение правовой базы под успешное функционирование органов власти центра и органов власти регионов в своих сферах деятельности. Именно для того чтобы данный процесс пошел по второму пути, Президентом и был подписан вышеприведенный Указ. Этот документ призван создать единые условия и упорядочить процесс подготовки проектов и соглашений, а также других правовых актов о разграничении предметов ведения и полномочий между Федерацией и ее субъектами.
Исходя из содержания Указа, можно заключить, что федеральный центр всеми силами стремится сохранить единое правовое поле для формирования новых федеративных отношений, тем самым выбив питательную почву правового сепаратизма, процветающего во многих регионах России.
2.3 Органы государственной власти Российской Федерации и субъектов Российской Федерации
Единство системы государственной власти. Единство системы государственной власти является одной из гарантий государственной целостности Российской Федерации. Вместе с тем это единство является одним из важнейших проявлений суверенитета Российской Федерации.
