Як бачимо, з року в рік, доходи державного бюджету зростають. Так у 2000 році по зрівнянню з 1998 роком заплановано отримати доходів номінально більше на 12 332 105 тис. грн. і по зрівнянню з 1999 роком - на 9 537 895,1 тис. грн. Тобто, зростають темпи номінального росту доходів Державного бюджету України. Враховуючи те, що рівень інфляції за 1999 рік складає 19,2%, можна зробити висновок – реальне зростання доходів бюджету у 2000 році, якщо за базовий прийняти 1999 рік, без врахування рівня інфляції у 2000 році складатиме 8 002 294,0 тис. грн. Цей зріст можна пояснити, перш за все, розширенням бази оподаткування.
Проаналізуємо динаміку структури доходів державного бюджету.
В структурі доходів бюджетів на 1998, 1999 та 2000 роки основне навантаження з заповнення дохідної частини бюджету лягає на податкові надходження – вони складають 54,5%, 66,9% та 59,3% від загальної суми доходів відповідно. Тобто, відносна величина цієї складової частини доходів бюджету не носить більш-менш постійного характеру. Крім того, структура безпосередньо податкових надходжень зазнає суттєвих коливань із року в рік. Так, прибутковий прибуток з громадян в 1998 році у повному обсязі відраховувався до місцевих бюджетів. Таке ж передбачено і в 2000 році. А в 1999 році
86,5% відраховувалось до місцевих бюджетів, решта – надходила до державного бюджету. Аналогічно нестабільна ситуація склалася і з рештою загальнодержавних податків (зборів): податок на прибуток підприємств, акцизний збір на вітчизняні товари (див. Таблицю 3).
Таблиця 3
Нормативи відрахувань
від загальнодержавних податків, зборів (обов’язкових платежів)
до бюджетів адміністративно-територіальних одиниць
(у відсотках до загальної суми)
|
Рік
|
Прибутковий податок з громадян |
Податок на прибуток підприємств |
Акцизний збір з вітчизняних товарів |
1998 |
100,0 |
100,0 |
0 |
1999 |
86,5 |
85,9 |
45,6 |
2000 |
100,0 |
7,4 |
3,7 |
Далі йдуть неподаткові надходження. Тут зберігається тенденція до зростання вагомої частини (як номінальної, так і відносної) цих надходжень у загальній структурі доходів державного бюджету (у 1998-1999-2000 роках відповідно 14,9%, 21,5% та 26,8%). Але стабільність внутрішньої структури неподаткових надходжень залишає бажати кращого. Не можна не привернути увагу до коливання частини неподаткових надходжень, яку складають доходи від власності та підприємницької діяльності (у 1998-1999-2000 роках відповідно 46,9%, 22,1% та 40,3%). Якщо врахувати, що основна частка цих доходів - надходження від приватизації об’єктів державного майна, то можна зробити висновок, що стратегічне планування приватизації проводиться навмання.
Динаміка надходжень до цільових фондів також не має чітко визначеної тенденції. Так після зниження частки цих надходжень у 1999 році (8,3%) порівняно з 1998 роком (22,3%) у 2000 році має місце невелике зростання – 9,9%.
Частка в загальній структурі доходів державного бюджету, яку складають доходи від операцій з капіталом, має тенденцію до скорочення (у 1998-1999-2000 роках відповідно 5,4%, 1,7% та 0,1%). Ця тенденція пояснюється поступовою відмовою від реалізації товарно-матеріальних цінностей, що знаходяться у Державному матеріальному резерві та Мобілізаційному резерві. У 2000 році такої реалізації, на відміну від попередніх років, не передбачається взагалі.
І, наприкінці, розглянемо офіційні трансферти. Динаміка їх частки в доходах бюджету змінюється із року в рік без будь-яких тенденцій (у 1998-1999-2000 роках відповідно 2,9%, 1,6% та 3,9%). Офіційні трансферти відображають політику держави до вилучення коштів з місцевих бюджетів. Основним постачальником цих надходжень до державного бюджету є бюджет міста Києва.
Отже, розглянуто динаміку структури доходів Державного бюджету України в 1998-2000 роках. Із наведеного вище можна зробити наступні висновки:
·На даний момент в державі не існує довгострокової бюджетної політики. Здається таке враження, що із року в рік бюджет формується не на основі аналізу макроекономічних показників національної економіки та будь-яких розрахунків, а на суто емпіричних підставах.
·Основне навантаження щодо наповнення Державного бюджету України в 1998-2000 роках коштами лягає на податкові надходження. При чьому така тенденція зберігається із року в рік з невеликими коливаннями. Але політика формування податкових надходжень до державного бюджету не носить постійного характеру. Тобто внутрішня структура цих надходжень не є постійною і не має яскраво виражених тенденцій, крім зменшення вагомої частини податку на додану вартість.
·Відносно високу частку неподаткових надходжень в структурі доходів державного бюджету можна пояснити тим, що в умовах нестабільної економічної ситуації в країні держава прагне до отримання більш гарантованих доходів у порівнянні з податками.
·В структурі податкових надходжень самим важливим джерелом є податок на додану вартість і в якійсь мірі акцизний збір. Це говорить про те, що найбільш контрольованою сферою економіки з боку держави є кінцеве споживання чого не можна сказати про процеси виробництва та розподілу. Частки податків з цих видів товарно-грошових відносин мізерно невеликі порівнянню з потенційними можливостями.
6. Пропозиції щодо вдосконалення чинної системи доходів Державного бюджету України.
Оскільки в структурі доходів Державного бюджету України основну частку складають податкові надходження, то вдосконалення діючої системи оподаткування буде мати найвагоміший вплив на подальше поліпшення системи доходів державного бюджету.
Необхідність удосконалення податкової системи України очевидна. На даний час ця система потребує перенесення центру ваги з фіскальної функції до функції регулюючої.
Особливість податкової системи в України полягає в тому, що фіскальна функція податків переважає регулюючу не завдяки великому податковому пресу, а завдяки психологічному враженню платників податків. Якщо проаналізувати відсоток доходів зведеного бюджету країни у структурі ВВП, то бачимо, що спостерігається стійка тенденція до зниження цієї частки у ВВП (1996 рік – 37,1%; 1997 рік – 30,1; 1998 рік – 28,2%; 1999 рік – 25,4%). В 2000 році за перші два місяця цей показник стабілізувався і складає 25,9%. Це говорить не про велике податкове навантаження на платників податків, а, навпаки, на зниження із року в рік рівня оподаткування в країні. Але з-за того, що система оподаткування в Україні вкрай непрозора, дуже складна (існує більш ніж 40 різноманітних податків, платежів і зборів), податкове законодавство не відрізняється досконалістю, а скоріше дуже заплутано, у платників податків складається таке враження, що податковий прес є непосильним. Це враження, як ми бачимо із наведених даних, взагалі не є вірним.
Головні принципи побудови податкової системи країни можна сформулювати наступним чином:
·сума сплаченого податку завжди має дорівнювати вартості отримуваних від держави благ і послуг; усі податки повинні мати цільове призначення, тобто конкретний вид витрат у бюджеті, куди вони будуть направлені; знеособлений податок зумовлює його непродуктивне використання з боку уряду;
·платники податків мають бути поінформовані урядом, куди використано кожну копійку сплачених ними податків; нові податки вводяться тільки для покриття відповідних витрат, а не для ліквідації бюджетного дефіциту;
·об'єктом оподаткування може бути тільки доход, а не його джерело і не розмір витрат; податок має бути пропорційним доходові; прогресія оподаткування залежно від зростання доходу не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює третині доходу;
·умови оподаткування мають бути простими і зрозумілими платникові; податок слід стягувати в зручний для платника час і прийнятним для нього методом; при цьому слід ураховувати дешевизну стягування податків;
·відсутність податкових пільг; пільги можуть застосовуватися тільки до тих коштів, які витрачаються на інвестиції та благодійну діяльність.
Враховуючи досвід проведення податкових реформ у розвинених країнах, можна запропонувати такі заходи –удосконалення податкової системи України:
·основним податковим платежам необхідно надати більшої еластичності в плані диференціації ставок податків, скорочення пільгового оподаткування, гармонізації податків на споживання з податками на особисті доходи і прибутки підприємств. Мається на увазі. що податки повинні доповнювати один одного з метою досягнення рівномірного податкового навантаження, оптимального перерозподілу коштів між окремими соціальними групами і територіями;
·кардинальних змін заслуговує чинний в Україні порядок справляння податків на споживання; тут йдеться передусім про податок на додану вартість, із якого майже 50% платників мають пільги, що деформує вартісні пропорції в доходах громадян і може мати негативні соціальні наслідки. На нашу думку, необхідно якомога більше скоротити число пільгових категорій з одночасним зниженням ставки податку на додану вартість;
·податок на прибуток підприємств недостатньою мірою виконує регулятивні функції, для їх підвищення необхідно диференціювати ставки залежно від розміру отриманого підприємством прибутку, маючи на увазі, що ступінь диференціації не повинен бути надто великим;
·з огляду на світовий досвід потребує вдосконалення амортизаційна політика в Україні: передбачене законодавством оподаткування капітального доходу від індексації вартості основних фондів, недостатньо диференційована шкала норм прискореної амортизації для основних фондів третьої групи, застосування понижувального коефіцієнту амортизаційних відрахувань, спроби узаконити перерахування до бюджету частини амортизації – все це значно гальмує реальні інвестиції;
·потребує також удосконалення оподаткування доходів фізичних осіб: моніторинги, проведені зарубіжними й українськими вченими свідчать, що 70% платників податків відмовляються збільшувати свої доходи, якщо гранична ставка оподаткування особистих доходів перевищує 30%, атому якраз такою вона повинна бути в Україні;
·досвід розвинених країн переконує, що пільги найчастіше надаються на умовах податкового кредиту. Виходячи з цього можна запропонувати впорядкування податкових пільг в Україні: пільги не повинні бути особистими (надаватися окремим платникам), вони повинні мати цільовий характер. Суми, отримані підприємствами від відрахувань із податкової бази, а також зменшення податкового зобов’язання мають розглядатися як субсидії і використовуватися на законодавчо встановлені цілі.
7. Висновки.
В цієї роботі нами був розглянутий комплекс питань щодо доходів Державного бюджету України.
Розглянуті матеріали дають підставу стверджувати, що в Україні йде поступове реформування бюджетних взаємовідносин, а в їхній частці і взаємовідносин, які стосуються формування доходної частини бюджету. Поки що цей рух лишає бажати кращого, але будемо сподіватися на те, що на зміну емпіричним методам управління економікою в цілому та бюджетним процесом окремо прийде цілісне розуміння урядом країни макроекономічних процесів, які відбуваються в національній економіці.
1
1
Курсова робота “Доходи Державного бюджету України”
Магістрант – Ганієв Артур Олександрович
Керівник - к. е. н. доцент Опарін В. М.
1
Курсова робота “Доходи Державного бюджету України”
Магістрант – Ганієв Артур Олександрович
Керівник - к. е. н. доцент Опарін В. М.
Список використаної літератури
1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997.
2. Закон України “Про бюджетну систему України”. Відомості Верховної Ради України № 26, 1995.
3. Закон України “Про Державний бюджет України на 1998 рік”. Відомості Верховної Ради України № 21, 1998.
4. Закон України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”. Відомості Верховної Ради України № 8, 1999.
5. Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік”. Офіційний Вісник України № 11, 2000.
6. Опарін В. М. Фінанси (загальна теорія): Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 164 с.
7. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997.
8. Алісов Є. О., Воронова Л. К., Кучерявенко М. П. та ін. Фінансове право. – Х.: Фірма “Консум”, 1999. – 496 с.
9. Огонь С. Податкова політика і доходи бюджетів України. Фінанси України № 5, 1997.
10. Васильченко З. Доходи бюджету в системі управління економікою. Фінанси України № 6, 1997.
11. Вдовиченко М. Податкове регулювання: досвід США і його використання в умовах України. Фінанси України № 3, 2000.
Необходимо различать два основных подхода. Одни анализируют лизинг с помощью традиционных постулатов гражданского права: договора аренды, купли-продажи, займа, поручения и пр. Другие утверждают, что сложность и оригинальность отношений дает основание рассматривать их как особые отношения. В некоторых случаях предметом анализа становится весь комплекс отношений, в других - только договор о передаче оборудования во временное пользование с правом последующей покупки (если такое условие включается).
Рассматриваемым отношениям действительно присущи некоторые черты договора поручения, причем один договор поручения, как бы накладывается на другой и является его продолжением. В первом договоре сторонами является будущий лизингодатель, который поручает лизинговой компании закупить для него имущество, и сама компания, исполняющая это поручение путем заключения договора купли-продажи с поставщиком. Во втором договоре уже лизинговая компания поручает лизингополучателю получить оборудование и уполномочивает его предъявлять все претензии по его качеству изготовителю. Однако лизинговые отношения не исчерпываются только отношениями поручительства. Они значительно шире и сложнее. Наличие в соглашении опциона на покупку не является общим определяющим признаком для любого договора лизинга, поскольку он присущ только определенным его видам. Поэтому лизинговое соглашение нельзя считать договором купли-продажи в рассрочку особого типа.
Нередко договор лизинга рассматривается как специфическая разновидность договора аренды.
Однако содержание и объем прав лизингодателя и лизингополучателя по лизинговому договору не адекватны правам и обязанностям арендатора и арендодателя в классическом договоре аренды. Вместе с тем это не препятствует квалифицировать договор аренды, как договор, имеющий наиболее сходные черты с договором лизинга.
Среди отличительных черт, присущих договору финансовой аренды (лизинга) и позволяющих выделить его в отдельный договор необходимо выделить следующие:1
-лизинговые отношения наряду с лизингодателем и лизингополучателем включают дополнительную фигуру - продавца лизингового имущества, который отсутствует при аренде;
-при лизинге активная роль отводится лизингополучателю, что не свойственно арендным отношениям. Преимущественное право выбора имущества и его изготовителя (продавца) принадлежит пользователю. Кроме этого, лизингодатель обязан поставить в известность продавца имущества, что оно приобретается специально для сдачи в лизинг;
-в отличии от арендных отношений, при лизинге лизингодатель наделяется правами и обязанностями, свойственными получателю. Это выражается в следующем. Имущество продавцом непосредственно передается лизингополучателю по месту его нахождения или в другом месте, указанном в договоре, минуя его фактического собственника (лизингодателя) и принимается в эксплуатацию пользователем. За лизингодателем остается только обязанность оплатить имущество и право расторгнуть договор купли-продажи с продавцом;
-по-разному распределяются риски в договорах аренды и лизинга, связанные с недостатками обнаруженными в имуществе;
-по договору аренды, арендодатель отвечает перед арендатором за все недостатки, препятствующие пользованию имуществом. По договору лизинга лизингодатель не отвечает перед пользователем за недостатки переданного в лизинг имущества, равно как и за вред, причиненный жизни и здоровью граждан в процессе использования объекта лизинга, а так же имуществу пользователя и третьих лиц. Ответственность в размере причиненного лизингодателю ущерба, наступает лишь в случае, когда выбор поставщика оборудования осуществляется самим лизингодателем, либо он вмешался в выбор имущества, его характеристик или поставщика.
Такое ограничение ответственности лизингодателя исходит из того, что лизингополучатель сам выбирает поставщика и не должен перекладывать результаты своего ошибочного выбора на лизинговую компанию, дело которой оплатить сделку.
Также лизингодатель полностью свободен от выполнения гарантийных обязательств, связанных с выявлением дефектов в объекте лизинговой сделки. Данная обязанность возлагается на изготовителя (поставщика) имущества и лизингополучатель непосредственно обращается к ним с требованием об устранении недостатков.
Несмотря на то, что лизингодатель в течении всего срока договора остается собственником имущества, лизингополучатель принимает на себя обязанности, связанные с правом собственности (риск случайной гибели, техническое обслуживание). Поскольку риск случайной гибели имущества возлагается здесь на пользователя, он обязан полностью выполнить денежное обязательства перед лизингодателем. Поэтому, если объект сделки будет случайно, не по вине сторон, уничтожен, лизингополучатель, в отличии от арендатора, обязан вносить лизинговые платежи или погасить их общую сумму, предусмотренную договором.
Такое распределение рисков в лизинговой сделке в отличии от арендной является вполне обоснованным, т.к. лизингодатель приобретает имущество по просьбе и в интересах лизингополучателя.1
При аренде все риски остаются за арендодателем, поэтому, если имущество окажется в негодном состоянии по причинам, не зависящим от арендатора, последний может требовать досрочного расторжения договора. Соответственно по прекращению обязательства отпадают обязательства платить арендную плату.
При расторжении договора лизинга до истечения его срока по требованию лизингодателя, если пользователь имущества нарушил условия договора, или по желанию лизингодателя последний также обязан продолжать вносить лизинговые платежи или погасить общую сумму, предусмотренную договором, а в некоторых случаях погасить неустойку.
По своему содержанию договор лизинга близок к договору проката. Отличие – в объекте, сроках, объема ответственности и т.д.
Приобретая объект лизинга в собственность, лизинговая компания финансирует покупку имущества. Оплата имущества – самая главная функция лизингодателя. Если и говорить об адекватности лизинговых и кредитных отношений, то только в экономическом смысле, так как с юридической точки зрения, пользователь имущества не заключает с лизингодателем денежный договор займа.
Западными учеными отстаивается мысль о том, что наличие в договоре лизинга опциона на покупку позволяет квалифицировать его как договор купли-продажи особого типа. Но следует учесть, что при договоре купли-продажи в рассрочку право собственности переходит от продавца к покупателю, как правило, в момент заключения договора. При договоре лизинга право собственности сохраняется за лицом, предоставившим оборудование во временное пользование. В содержание договора лизинга не включается обязанность пользователя по приобретению имущества в собственность: вопрос покупки оборудования полностью передан на рассмотрение пользователя.
Следовательно, ни один из отдельно взятых традиционных институтов гражданского права не в состоянии адекватно регулировать весь комплекс лизинговых отношений. На этом, в принципе, основывается второй подход к решению вопроса о юридической природе договора лизинга. Лизинговые отношения соответствуют принципиально новому типу правоотношений, что и получает подтверждение в признании самостоятельного значения лизингового договора.
Вопросы юридической природы лизинга разрабатывались в основном в континентальной Европе в отличии от стран « общего права ». В США, Англии усилия направлены на то, чтобы выработать критерии для отграничения на практике договора лизинга от различных смежных правоотношений. Содержание этих критериев зависит от того, с каким договором сопоставляется договор лизинга, в каких целях производится ограничение и какой орган выносит решение по данному вопросу.
4. Законодательство о финансовой аренде.
Надежное правовое обеспечение лизинговых отношений -гарантия и залог успешного развития лизингового бизнеса. Правовая же неопределенность отношений с партнерами, а в ряде случаев незащищенность как лизингодателей, так и лизингополучателей резко увеличивают степень риска лизинговых сделок и являются причиной, сдерживающей предпринимательскую инициативу.
В соответствии с законодательством большинства развитых стран передача в аренду машин и оборудования на условиях лизинга до недавнего времени регулировалась общими нормами, определяющими отношения сторон при передаче имущества во временное пользование. При этом нормативных актах отсутствовала терминологическая определенность и однозначность. В последнее время в гражданском праве ряда зарубежных стран даны юридические определения лизинга и отдельных его видов, а в некоторых приняты соответствующие законодательные акты. По уровню правового обеспечения лизинговых отношений можно выделить три основные группы стран:
-имеющие специальные законы, которые регулируют лизинговые сделки (континентальные страны Западной Европы: Франция, Бельгия, Италия);
-имеющие специальные подзаконные акты (страны ”общего права” - Англия, Австралия, Новая Зеландия);
-не имеющие специального законодательства ( США, Германия).1
Для законов, принятых в странах первой группы, характерно то, что в них регламентируются взаимоотношения не только между основными партнерами (лизингодателем и лизингополучателем), но и между лизинговой компанией и поставщиком, т.е. весь комплекс трехсторонних имущественных отношений, возникающих при лизинге.
Во второй группе стран правовое регулирование лизинга осуществляется в зависимости от стоимости имущества, передаваемого во временное пользование, и от субъектов лизингового соглашения. Например, в законодательной практике Англии при условии, что стоимость предмета лизинга не превышает 2000 фунтов стерлингов, а пользователем является юридическое лицо, применяются нормы закона об аренде-продаже 1965 года. Все остальные случаи, не подпадающие под эти условия, регламентируются нормами «общего права».
В странах третьей группы применительно к лизинговым сделкам широкое использование находят также общие положения гражданского и торгового права.
Долгое время Российская Федерация относилась к числу стран, не имеющих специального законодательства по урегулированию лизинговых отношений.
И лишь в 1994 году была предпринята первая попытка уре гулировать отношения лизинга на законодательном уровне. 17 сентября 1994 года был принят Указ Президента РФ №1929 “О развитии финансового лизинга в инвестиционной деятельности”. 1
В этом указе впервые дано законодательное определение лизинга и признана его роль, как инструмента, открывающего доступ к инвестициям, в различные сферы экономики. Помимо формирования основных понятий лизинговой деятельности указ обязал правительство:
-подготовить рекомендации по вопросу о присоединении Российской Федерации к Конвенции УНИДРУА о Международном Финансовом Лизинге, Оттава, 1988 год;
-использовать мировой опыт при разработке лизингового законодательства в России;
-установить таможенные льготы для оборудования, ввозимого по лизинговому договору;
-разработать постановление правительства по вопросам финансового лизинга.
С тех пор органами исполнительной и законодательной власти принято больше десяти нормативных актов, способствующих, в целом, развитию лизинга в России. Среди положительных аспектов нормативной базы, регулирующих лизинговую деятельность, следует отметить следующее:
-наличие основных определений и терминов лизинга;
-достаточная свобода договорных отношений;
-ускоренная амортизация лизингового оборудования;
-включение затрат на осуществление лизинговой сделки в себестоимость продукции;
-рекомендации по установлению таможенных льгот для лизинговых компаний;
-рекомендации по снижению некоторых налогов для лизинговых компаний;
-ратификация Конвенции о Международном Финансовом Лизинге УНИДРУА;
-принятие Федерального Закона “ О лизинге”.
В развитии в 1994 году Указа Президента 29 июля 1995 года было принято Постановление Правительства РФ №633 “О развитии лизинга в инвестиционной деятельности”. Этим Постановлением Министерству Экономики было поручено разработать с Министерством Финансов уставные документы лизинговой компании, проекты лизинговых договоров и определить механизм расчета лизинговых платежей.
Указанные нормативные акты определили основу лизинговых отношений, права, обязанности сторон, требования к отражению лизинговых операций в бухгалтерском учете. Среди принципов, определенных этими постановлениями можно отметить следующие:
-в лизинговой сделке участвуют продавец, лизингодатель и лизингополучатель;
-лизингодатель сохраняет право собственности на сдаваемое в лизинг имущество в течении всего срока действия лизингового договора;
-разрешается применение штрафных санкций (размер штрафа оговаривается в договоре) в отношении лизингополучателя за просроченные платежи;
