1.1. Потреба комерційного банку в ліквідних коштах
Поняття ліквідності
Термін «ліквідність» (відлат. Liquidus - рідкий, текучий) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажі, перетворенняматеріальних цінностей у кошти.
Поняття ЛІКВІДНІСТЬ комерційного банку означає можливість банку своєчасно і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зобов'язань перед усіма контрагентами, що визначається наявністю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розміщенням і величиною коштів по статтях активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів.
Іншими словами, ліквідність комерційного банку базується на постійній підтримці об'єктивно необхідного співвідношення між трьома її складовими - власним капіталом банку, залученими і розміщеними ним коштами шляхом оперативного керування їхніми структурними елементами.
З урахуванням цього у світовій банківській теорії і практику ліквідність прийнята розуміти як «запас» або як «потік». При цьому ліквідність як «запас» містить у собі визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов'язання перед клієнтами у визначений конкретний момент часу шляхом зміни структури активів на користь їхніх високоліквідних статей за рахунок наявних у цій області невикористаних резервів.
Ліквідність як «потік» аналізується з погляду динаміки, що припускає оцінку спроможності комерційного банку протягом визначеного періоду часу змінювати сформований несприятливий рівень ліквідності або запобігати погіршенню досягнутого, об'єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових коштів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом зростання доходів.
Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково обгрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.
Крім того, діяльність комерційних банків, що виступають посередниками між тими, хто має у своєму розпорядженні кошти у виді заощаджень, і тими, хто в них потребує, полягає в тому, щоб раціонально залучати ці кошти і надавати їх у позичку або інвестувати по більш високих ставках для забезпечення загальної прибутковості, у тому числі одержання прибутку.
Для здійснення операційної діяльності, пов'язаної з залученням коштів і їхнього розміщення в умовах ринкової невизначеності майбутніх попиту і надходжень наявних коштів за визначений період, банку потрібні кошти в їхній ліквідній формі, тобто такі активи, що могли б бути легко і швидко перетворені в готівку з невеликим ризиком втрат або взагалі без нього.
Таким чином,ліквідністькомерційного банку - це можливість використовувати його активи в якості наявних коштів або швидко перетворювати їх в такі .
Комерційний банк вважається ліквідним, якщо суми його наявних коштів і інших ліквідних активів, а також можливості швидко мобілізувати кошти з інших джерел достатні для своєчасного погашення боргових і фінансових зобов'язань. Крім того, ліквідний резерв необхідний для задоволення практично будь-яких непередбачених фінансових потреб: укладання вигідних угод по кредиті або інвестуванню; на компенсування сезонних і непередбачених коливань попиту на кредит, поповнення коштів при несподіваному вилученні внесків і т.д.
У вітчизняній економічній літературі, на відміну відсталої міжнародної банківської термінології, часом мішаються два поняття - ліквідність балансу банку і платоспроможність останнього, що в наступному призводить до ототожнення методів ізасобів підтримки ліквідності і платоспроможності кредитних інститутів. Якщо перше в більшому ступені справа самого банку і він самостійно вибирає в конкретних умовах ті або інші засоби підтримки своєї ліквідності на рівні встановлених норм, то друге, як правило, відноситься до функцій держави в особі Центрального банку.
Отже, банк вважається ліквідним, якщо суми його коштів, які банк має можливість швидко мобілізувати з інших джерел, дозволяють своєчасно виконувати зобов'язання по пасиву. Необхідно підкреслити, що з метоюпідтримки своєї стабільності банк повинний мати визначенийліквідний резерв для виконання непередбачених зобов'язань, поява яких може бути викликано зміною стану грошовогоринку, фінансового положення клієнта або банкупартнера. Ліквідністьбалансу. Баланс вважається ліквідним, якщо його стан дозволяє за рахунок швидкої реалізації коштів поактиву покривати термінові зобов'язання попасиву. Можливістьшвидкого перетворення активів банку вгрошову формудля виконання йогозобов'язань визначається рядомчинників, серед яких вирішальним є відповідність термініврозміщення коштівтермінамзалучення ресурсів.Інакше кажучи, який пасив по терміну, таким повинний бути й актив; тоді забезпечується рівновага в балансі між сумою і терміном вивільнення коштів по активу в грошовій форміі сумою і терміном майбутнього платежу позобов'язаннях банку.
На ліквідність балансу банку впливає структура його активів: чим більше частка першокласних ліквідних коштів у загальній сумі активів, тим вище ліквідність банку. Активи банку по ступені їхньої ліквідності можна розділити на трьох групи: 1. Ліквідного кошти, що знаходяться в негайній готовності, або першокласного ліквідного засоби. У їхньому числі - каса, засобу накоррахунку, першокласні векселя і державні цінні папери. 2. Ліквідні засоби в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в кошти. Мова йде про кредити й інші платежі на користь банку з термінамивиконання в найближчі 30 днів, умовно реалізованих цінних паперах, зареєстрованих на біржі (як і участь в інших підприємствах і банках), і інших цінностях (включаючи нематеріальні активи). 3. Неліквідні активи - це прострочені кредити і ненадійні борги,будинки і спорудження, що належать банку і відносяться до основних фондів .
У міжнародній банківській практиці самою ліквідною частиною активів вважається касова готівка, під яким розуміються не тільки гроші в касі, але ікошти, що знаходяться на поточному рахунку даного кредитного інституту в Центральному банку. Ліквідними статтями в країнах ринкової економіки вважають першокласні короткострокові комерційні векселя, що банк може переоформити у Центральному банку, цінніпапери,, гарантовані державою. Менше ліквідними є банківські інвестиції в довгострокові цінні папери, тому що їхня реалізація за короткий термін не завжди можлива. Якмалоліквідні активи розглядаютьсядовгострокові позички і вкладення в нерухомість.
Крім того,ліквідність банку залежить від ступеня ризикуокремих активних операцій: чим більша часткавысокоризикових активів у балансі банку, тим нижче його ліквідність. Так, усформованій практиці до надійних активів прийнято відносити наявнікошти, а до высокоризикових- довгострокові вкладеннябанків . Ступінь кредитоспроможності позичальників банку робитьістотний вплив на своєчасне повернення позичок і тим самим на ліквідністьбалансу банку: чим більше. часткавысокоризикових кредитів у кредитному портфелі банку, тим нижча його ліквідність. Ліквідність залежить також від структури пасивів балансу. Якщо по вкладах до запитання вкладники вправі зажадати гроші вбудь-який момент, то строкові вклади знаходяться врозпорядженні банку більш-менш тривалий період, і, отже, за інших рівних умов підвищення питомої ваги вкладів до запитання і зниження, частки строкових вкладів знижує банківську ліквідність. Надійність депозитів і позик, отриманих банком від іншихкредитних установ, також впливає на рівень ліквідності балансу.
Ліквідність балансу банку оцінюється задопомогою розрахунку спеціальних показників, що відбивають співвідношення активіві пасивів, структуру активів. У міжнародній банківської практиці частіше усього в цих цілях використовуються коефіцієнтиліквідності. Останні являють собою співвідношення різноманітних статей активу балансу кредитної установи з визначеними статтями пасивуабо, навпаки, пасивів з активами. Показники ліквідності в різних країнах мають різноманітні назви, неоднакові методики їхній числення, що пов'язано зі сформованоюпрактикою. ітрадиціями залежать від спеціалізаціїі величини банків, проведеної політики в області кредиту і ряду інших обставин. Звичайно для оцінки ліквідності застосовуються коефіцієнти короткострокової і середньострокової ліквідності; вони обчислюються як відношення короткострокових ліквідних активівабо середньострокових активів до відповідним по термінах пасивам. У ряді країн ринкової економіки банки зобов'язані підтримувати коефіцієнти ліквідності не нижче визначеного рівня, називаногонормою ліквідності.
Норми ліквідності в одних країнах встановлюються органами банківського і валютного контролю, в інших - банківським законодавством; їхня величина визначається з урахуванням накопиченого досвіду і конкретних місцевих умов. У нашій країні з метою контролю за ліквідністю комерційних банків також були введені норми ліквідності. Оцінка рівня ліквідності банку досягається шляхом зіставлення значення коефіцієнтів ліквідності конкретного банку з установленими нормами. Підтримка ліквідності на необхідному рівні здійснюється за допомогою проведення визначеної політики банку в області пасивних і активних операцій, вироблюваної з урахуванням конкретних умов грошового ринку, специфіки клієнтури, особливостей виконуваних операцій, можливостей виходу на нові ринки і розвитку банківських послуг.
Потреба комерційного банку в ліквідних коштах
У практиці світової банківської справи поки не знайдено всеосяжної формули або набору нормативів, які б достатньо точно визначали потребу комерційних банків у необхідних ліквідних коштах.
Керівництво банків постійно приділяє велику увагу питанням ліквідності, проте дотепер немає доступної і повсюдно прийнятної формули для визначення потреб банку в ліквідних коштах. Необхідна сума ліквідності окремо узятого банку залежить від коливань загальної суми внесків і попиту на кредит.
У свою чергу, ці коливання залежать від становища в економіці тієї чи іншої країни, де постійно відбуваються зміни: програмно-цільові, випадкові, сезонні, циклічні довгострокові й ін.
Випадкові зміниі їхні масштаби важко передбачити, оскільки вони не слідують якійсь устояній схемі, проте вони, безумовно, впливають на рівень внесків і потреби в кредитах. Прикладами випадкових подій можуть служити страйки, наслідки таких катастроф, як землетрус, повінь, паніка в період війни, а так деякі неординарні економічні або політичні дії.
Сезонні зміни,прямо пов'язані зі зміною сезонів, відрізняються від випадкових тем, що повторюються щорічно. Згодом звична для сезону ситуація може трохи змінюватися. Банк, розташований у сільській місцевості, зіштовхується з зростанням внесків восени після збору врожаю і з великим попитом на кредит навесні. Потреба в кредитах на будівництво в літні місяці звичайно вище, чим зимою. Чинником, що визначає сезонність, є, безумовно, погода, але впливають також і традиції: прикладом може служити збільшення роздрібнихпродажіву грудні напередодні різдва.
Циклічні змінище сутужніше передбачати, чим сезонні. У період спаду ділової активності попит на кредити і внески скорочуються.
Проте остаточний вплив на банківську систему в У. у цілому буде залежати від дій Національного банку по здійсненню грошово-кредитної політики.
Довгострокові коливанняабо тенденції діють протягом більш тривалого періоду, чим окремий економічний цикл. Вони можуть охоплювати декілька циклів і є результатом таких короткострокових і довгострокових чинників, як зрушення в споживанні, заощадженнях, інвестиційному процесі, чисельності населення і зайнятих, технічному рівні виробництва.
Цілком очевидно, що на рівень банківських вкладів впливають багато економічних чинників, що роблять планування ліквідності вкрай необхідним.
У розрахунках потреби в ліквідних ресурсах на той або інший період банк може виходити з очікуваних змін рівня внесків і кредитів щодо даного базисного періоду. На динаміку ліквідності або надлишку резервів впливають три чинники:
·придбання або втрата коштів у зв'язку зі збільшенням або зменшенням внесків;
·те ж у зв'язку зі зростанням або скороченням кредитів і/або інвестицій;
·збільшення або зменшення розміру обов'язкових резервів унаслідок зростання або скорочення внесків.
Розрахунок потреби в ліквідних ресурсах умовного банку показаний у таблиці №1.
Потреба в ліквідних ресурсах може бути розрахована на будь-який бажаний період. Відповідно до таблиці, надходження додаткових фондів очікується в першому кварталі року, проте в час, що залишився, банку буде потрібно прикласти більше зусилля, щоб залучити засоби для покриття потреби в ліквідних ресурсах . Ці потреби пов'язані переважно з очікуваним збільшенням попиту на кредит, а не з вилученням внесків. Треба відзначити, що ріст внесків підкінець року потребує збільшення обов'язкових резервів, що компенсує звільнення цих фондів на початку року.
Якби можна було цілком точно передбачити зміни суми внесків і попиту на позички й інвестиції, то проблема визначення необхідних ліквідних засобів значно спростилася б. Незважаючи на складність завдання, банки повинні намагатися прогнозувати об"єм внесків і кредитів.
Великі банки здійснюють прогнозування двома основними методами.
Один із них припускає аналіз потреб у кредиті й очікуваному рівні внесків кожного з головних клієнтів. Цим методом звичайно користуються службовці відділу по оцінці кредитоспроможності: кожний готує прогноз по своїй групі рахунків. Відповідальність за координацію і зведення цих прогнозів несуть економічний відділ, відділ контролера, відділ скарбника або спеціальної групи працівників, відповідальних за планування.
Інший метод підрахунку обсягу позичок і внесків - прогнозування джерел і використання сукупних інвестиційних фондів країни. Розрахунки робляться для приватного і державного секторів економіки з використанням, як правило, економетричних методів прогнозування. Оцінка потреб приватного сектора порівнюється з оцінкою надходження коштів. Тоді загальну потребу в банківських кредитах можна визначити як різницю між потребами в коштах і їхніх надходженнях, так що конкретний банк може підрахувати частку на ринку кредиту. Цей метод використовується головним чином великими банками, оскільки невеличкі банки звичайно не мають у своєму розпорядженні кваліфікований персонал для здійснення настільки складних розрахунків.
Прогнозуючи рівень внесків і позичок, ці банки покладаються в основному на свій минулий досвід. Масштаби можливих коливань у рівні внесків і кредитів часто можуть підказати графіки і таблиці середньомісячних даних за декілька років або за період економічного циклу.
Але яким би не був банк, великим або невеликим, при прогнозуванні його потреб у ліквідних ресурсах необхідно враховувати як місцеві, так і загальнонаціональні аспекти. На місцевому рівні в увагу приймаються в першу чергу вид, джерело і ступінь стабільності внесків. Прийнято вважати, що ощадні вклади більш стабільні в порівнянні зі строковими вкладами, а строкові вклади - у порівнянні з вкладами до запитання. Це, як правило, справедливо у відношенні окремих рахунків, але не завжди вірно, коли мова йде про сукупні внески банку. Вклади до запитання, що складаються з множини невеличких і середніх рахунків, у цілому більш стабільні, чим ті ж внески, але складаються з рахунків декількох великих ділових фірм або індивідуальних вкладників, тому що збігу коливань залишків на рахунках більш ймовірно лише для дуже небагатьох ділових фірм.
Причиною сезонних коливань внесків і кредитів є головним чином недостатня диверсифікація економічної діяльності в районі операцій банку. Не рідкість, коли економіка окремого району майже цілком залежить від однієї або деяких галузей, що виробляють суміжні товари.
Хоча більшість банків в У. відносяться до категорії дрібних підприємств і здійснюють операції в межах обмеженого економічного району, на їхню діяльність впливають і чинники, що виникають далеко за його межами. Наприклад, міри грошово-кредитної і податкової політики відчуваються спочатку у великих центрах грошового ринку, але рано чи пізно вони торкаються всіх банків. Жодний банк, яким би малим і віддалений він не був, не може уникнути впливу політики грошово-кредитної рестрикції. Отже, керівництво кожного банку повинно бути в курсі загальнонаціональних тенденцій, коли банківська система і кожний окремий банк зштовхуються з обмеженістю вільних коштів, необхідних для надання нових кредитів. Проблема ліквідності може стати при цьому критичною, оскільки попит на кредит у цей момент по темпах зростання звичайно обганяє внески. Процентні ставки можуть зрости до надзвичайно високого рівня. Якщо банк має у своєму розпорядженні достатню ліквідність для задоволення попиту на кредит, він може з вигодою використовувати високий позичковий відсоток і збільшити тим самим свій прибуток. Якщо ж ліквідних коштів мало, банк змушений буде або відмовитися в наданні кредитів, що обіцяли високий прибуток, або ж реалізувати менше ліквідні цінні папери з втратою на курсі, щоб покрити попит на кредит із боку своїх клієнтів.
Таким чином, очевидно, що на рівень банківської ліквідності впливають багато економічних і інших чинників, у зв'язку з чим питання розрахунків, планування і управління стають найважливішими напрямками в діяльності комерційних банків.
На підставі цих чинників, що формують політику, стратегію і повсякденну діяльність комерційних банків, історично зароджувалася, розвивалася й удосконалювалася теорія і практика управління банківською ліквідністю.
1.2. Теорія управління ліквідністю комерційного банку
Теорії управління банківською ліквідністю з'явилися практично одночасно з організацією комерційних банків. В даний час розрізняють чотири особливі теорії: комерційних позичок, переміщення, очікуваного прибутку - вони пов'язані з управлінням активами і теорія управління пасивами.
Відповідальні за управління станом ліквідності співробітники банку навряд чи усвідомлюють те, що у своїй практичній діяльності вони перетворюють одну з теорій ліквідності. На практиці в тій чи іншій степені використовуються всі теорії, але в різних банках одній з них надається більше значення.
У управлінні станом ліквідності можна виділити два крайніх напрямки. Одне з них - політика пильного контролю за резервами. Вона зводиться до того щоб не припустити наявності в банку коштів, що не приносять прибутки, тобто фактично будь-якого надлишку коштів щодо потреб у них. Інша протилежність - політика постійної підтримки резервів на рівні, достатньому для задоволення вимог щодо норм обов'язкових резервів і в пікові періоди зростання депозитів. Більшість банків притримується середини. Для всі великих банків є вигідним строго контролювати наявні кошти, а дрібні банки усе більше усвідомлюють той внесок, що може внести вміле управліннякасоюв забезпечення загальної прибутковості операцій.
Першим завданням планування потреб у ліквідних коштах є управління готівкою, тобто підтримка рівня обов'язкових резервів і забезпечення запасу банкнот і монет, достатнього для задоволення потреб клієнтів. З огляду на, що сума грошей у касі банку протягом його робочих годин постійно змінюється в міру притоку і відтоку грошей у результаті численних угод, то це завдання настільки ж важке, як і важливе. Каса не приносить прибутку, отже, завданням керівництва банку буде підтримка каси на мінімально допустимому рівні.
Управління готівкою припускає виконання банком багатьох розрахунків і упорядкування звітів для Національного банку, у тому числі щоденний звіт «Наявність коштів у касі».
Як уже говорилося, теорія управління ліквідністю з'явилася і розвивалася практично одночасно з організацією і розвитком комерційних банків. Спочатку питання про банківську ліквідність мало два теоретичних підходи. Перший підхід був заснований на тому, що структура активів банку по строках повинна точно відповідати структурі його пасивів, а це практично виключало можливість проведення комерційними банками активної політики управління своєю ліквідністю. На даній теоретичній основі було вироблено так називанезолоте банківське правило,що полягає в тому, що розмір і терміни фінансових вимог банку повинні відповідати розмірам і термінам його зобов'язань.
Другий підхід базувався на реальній невідповідності структур активів і пасивів балансу, оскільки жодний навіть самий потужний комерційний банк не застрахований від наслідків фінансово-кредитних явищ, що постійно відбуваються в соціально-економічних системах: економічних криз, банкрутств, неплатежів по позичках, кон'юнктури попиту і пропозицій на ринках позичкових капіталів коштів, цінних паперів і інших проявів незбалансованості ринкових відносин . Такі явища найбільше характерні для країн, що здійснюють перехід від планово-централізованої до ринкової економіки.
Всі вищевказані тай інші трднощі, що реально виникали на різноманітних етапах розвитку або перетворення соціально-економічних систем, потребували постійної турботи банківського керівництва про підтримку визначеного рівня ліквідності. Забезпечення цієї базисної умови стійкої діяльності комерційних банків викликало об'єктивну необхідність вирішити проблему ліквідності через можливість управління структурою балансу, тобто можливість управління активами і пасивами комерційних банків.
У процесі еволюційних перетворень соціально-економічних систем, ускладнення й удосконалення світової практики банківської справи другий підхід до питання ліквідності комерційних банків одержав подальший розвиток по двох основних напрямках: теорії управління активами і теорії управління пасивами комерційних банків.
1. Оцінка ліквідності балансу комерційного банку
Основні напрямки аналізу ліквідності балансу банку
У процесі аналізу ліквідності балансу комерційного банку ставиться завдання визначення фактичної ліквідності, відповідність її нормативам, виявлення чинників, що викликали відхилення фактичного значення коефіцієнтів ліквідності від установлених Національним банком.
Основними якісними чинниками, що визначають ліквідність, є види залучених депозитів, їхні джерела і стабільність. Тому аналіз депозитної бази служить відправним моментом в аналізі ліквідності банку до підтримки його надійності.
Використовуючи методи порівняльного аналізу пасивних операцій, можна виявити зміни в обсягах цих операцій, визначити вплив їх на ліквідність банку. Основне місце в ресурсах банку займають залучені депозити, розрахункові і поточні рахунки. залучені кошти по строках вимог, тобто ступеня ліквідності, можуть бути підрозділені для аналізу на такі підгрупи: 1. Термінові депозити. 2. Депозити до запитання (кошти державного бюджету і бюджетних організацій, розрахункові і поточні рахунки підприємств, організацій, кооперативів, орендарів, підприємців, населення, а також кошти в розрахунках). 3. Кошти, що надійшли від продажу цінних паперів. 4. Кредитори. 5. Кредити інших банків. Питома вага окремих підгруп у загальній сумі притягнутих коштів характеризує місце і роль у кредитному потенціалі кожного виду ресурсу і відповідних економічних контрагентів.
У процесі здійснення депозитної політики комерційним банкам доцільно використовувати такий математичний інструментарій.
1. При визначенні середнього строку збереження вкладної гривні, що відбиває в динаміці стабільність внесків, що особливо важливо для оцінки внесків у якості ресурсів короткострокового кредитування.
,
де:СД- середній строк збереження в днях;
Оср- середній залишок внесків;
В- оборот по видачі внесків;
Д- кількість днів у періоді.
2. При визначенні рівня осідання коштів, що надійшли у внески:
,
де:Ок- залишок внесків на кінець року;
Он- залишок внесків на початок року;
П- надходження у внески.
3. При визначенні частки коштів від планової виручки, що осідає на розрахунковому рахунку, що без збитку для підприємства може бути розміщена на терміновий депозитний рахунок:
,
де:Дос -частка коштів від планової виручки підприємства, що може бути приміщена на терміновий депозитний рахунок у планованому періоді:
Оср -середній залишок коштів на розрахунковому рахунку за відповідний період минулого року (3, 6, 9,12 місяців), розраховується як середня хронологічна на підставі фактичних залишків на місячні або квартальні дати;
Пфакт -фактичні надходження на розрахунковий рахунок (фактична реалізація за відповідний період минулого року);
Ппл -очікувані надходження на розрахунковий рахунок (план по реалізації) у планованому періоді.
Найважливішим інструментом депозитної політики є відсоток. Чим надійніші пасиви, тобто чим більший термін і сума депозитів, тим більший відсоток гарантує банк. Крім того, відсоток по депозиту повинний враховувати рівень інфляції.
Депозитна політика вітчизняних комерційних банків починає застосовувати інструменти закордонної практики - це депозитний сертифікат на пред'явника, що з'явився наприкінці 1990 р., що може обертатися на ринку як будь-який інший цінний папір. Він має дві переваги. По-перше, депозитні сертифікати на відміну від інших інструментів депозитної політики є предметом біржової гри, і, отже, покупець може розраховувати на одержання додаткового прибутку в результаті сприятливої зміни кон'юнктури ринку. По-друге, у випадку здійснення урядом намірів про заморожування депозитів підприємств придбання сертифіката, що має вільне обертання на ринку, дасть їхнім власникам деяку свободу маневру. У цій ситуації сертифікат стає альтернативним засобом платежу.
Банки повинні мати свою стратегію підтримки стійкості депозитів. Частиною такої стратегії виступає маркетинг - підвищення якості обслуговування клієнтів, із тим щоб вони залишалися вірними банку і під час кризових ситуацій. Підвищення терміну ощадних депозитів, їхньої середньої суми також пом'якшує коливання депозитів під час криз.
У процесі аналізу ліквідності балансу доцільно виявити міру дотримання принципів ліквідності за допомогою підтримки оптимального співвідношення між термінами депозитів і термінами коштів, розміщуваних в активних операціях. Аналіз доцільно проводити шляхом розрахунку таких коефіцієнтів:
К1- коефіцієнт ліквідності для ресурсів з обмеженою ліквідністю (кошти на рахунках до запитання, кошти на строкових вкладах із термінами до 6 місяців);
