В 1986 г. МФК основала Консультативную службу по иностранным инвестициям (Foreign Investment Advisory Service) для оказания помощи правительствам развивающихся стран в наиболее эффективном использовании иностранных инвестиций (капиталы, технология, менеджмент) в рамках долгосрочных программ развития. Деятельность службы контролируется специальным комитетом (руководство: исполнительный президент МФК, вице-президент МАИГ, вице-президент МБРР по развитию частного сектора).
ШЕвропейский банк реконструкции и развития(ЕБРР)
Е БРР — международная организация, созданная на основании соглашения от 29 мая 1990 г. Учредителями ЕБРР были 40 государств — все европейские государства (кроме Албании), США, Канада, Мексика, Марокко, Египет, Израиль, Япония, Новая Зеландия, Австралия. Южная Корея, а также ЕЭС и Европейский инвестиционный банк (ЕИБ). Правопреемниками СССР, Чехословакии и СФРЮ впоследствии стали государства СНГ, Чехия и Словения, Хорватия и Македония. В связи с объединением Германии ГДР прекратила свое членство в ЕБРР. Членами ЕБРР являются 59 государств. Они разделены на группы стран: группаА —ЕЭС, государства-члены ЕЭС; группаВ —другие европейские государства (а также Израиль); группа С— государства Центральной и Восточной Европы; группаD —неевропейские государства (США и Япония).
Цели ЕБРР
Целью ЕБРР является содействие государствам Центральной и Восточной Европы в развитии национальной экономики посредством предоставления кредитов, финансирования инвестиционных проектов в государственном и частном секторах, обеспечения гарантий их реализации.
Особенности ЕБРР
ЕБРР совмещает в себе следующие черты:
1) межгосударственной организации (членами ЕБРР являются независимые государства; в соответствии с главой VIII Соглашения ЕБРР обладает правосубъектностью (полной правоспособностью и дееспособностью международной организации); ЕБРР имеет право заключать международные договоры; сотрудники банка, а также их семьи обладают дипломатическим иммунитетом и не привлекаются к гражданской, уголовной и иной ответственности; имущество и активы ЕБРР освобождены от налогообложения, таможенных и иных пошлин и обладают иммунитетом от досмотра и обыска, ареста, реквизиции, конфискации, экспроприации до вступления в законную силу соответствующего судебного решения);
2) инвестиционного банка (т.е. ЕБРР гарантирует размещение выпуска ценных бумаг предприятий, в случаях если иные методы финансирования являются менее приемлемыми; ЕБРР является генеральным инвестором в рамках банковских консорциумов или синдицированных кредитов, кроме того, он выступает в качестве консультанта и советника при подготовке инвестиционных проектов; ЕБРР оказывает также техническое содействие по инвестиционным проектам);
3) коммерческого банка (ЕБРР вправе привлекать финансовые средства с мировых финансовых рынков, с последующим финансированием финансово-кредитных и иных коммерческих институтов; предусматривается статус ЕБРР как гаранта инвестиционных проектов и займов).
Организационная структура ЕБРР
Главным органом ЕБРР является Совет управляющих, в котором каждый член ЕБРР представлен одним управляющим (как правило, министром финансов или председателем центрального банка), который осуществляет свои функции без вознаграждения. Совет имеет в своем составе 118 членов (59 управляющих и их заместители). Председатель Совета избираются ежегодно. Исключительной компетенцией Совета являются: определение условий и прием новых членов, приостановка членства; изменение и толкование Соглашения о ЕБРР; избрание директоров-исполнителей и президента ЕБРР, установление размера вознаграждения директоров-исполнителей и их заместителей; увеличение или уменьшение уставного капитала; предоставление полномочий на заключение международных договоров; утверждение общего баланса и счета прибылей и убытков ЕБРР, определение размера резервов, распределение прибыли; ликвидация ЕБРР. Заседания Совета проводятся не реже 1 раза в год. Решения принимаются большинством голосов; при рассмотрении вопросов особой важности — квалифицированным большинством голосов (2/3, или 85% от общего количества голосов). Совет директоров (23 директора-исполнителя) представляют 11 директоров-исполнителей (директора от стран группы А) и 12 директоров-исполнителей (по 4 директора от стран групп В,С,D).Следует отметить, что в ЕБРР существует следующая практика: директор и его заместитель не должны быть гражданами одного государства. Совет директоров имеет в своем составе ревизионный комитет, комитет по оплате труда персонала и административным вопросам, а также финансовый комитет, которые работают в Лондоне. В функции Совета директоров входит подготовка материалов для Совета управляющих, определение политики в отношении деятельности ЕБРР, утверждение бюджета ЕБРР, представление финансовых отчетов после аудиторской проверки. Решения на заседаниях принимаются большинством голосов или квалифицированным большинством голосов (2/3, или 85% от общего количества голосов).
Президент, избираемый Советом управляющих на 4 года, является официальным представителем ЕБРР и возглавляет его и постоянно действующий исполнительный орган. Президент председательствует на заседаниях Совета директоров и не участвует в голосовании, но при одинаковом количестве голосов его голос является решающим.
Уставный капитал ЕБРР
Акционерный капитал ЕБРР составляет 10 млрд. ЭКЮ (ЭКЮ является официальной валютной единицей Банка, все его активы, обязательства и финансовые отчеты выражаются в ЭКЮ) и разделен на 1 млн. акций номинальной стоимостью в 10 000 ЭКЮ. Минимальное количество акций, на которые должен подписываться каждый член, — 100, из них 3/10 (3 млрд. ЭКЮ) подлежит оплате простыми векселями, а 7/10 подлежит оплате по требованию, в случае если у ЕБРР возникнет такая необходимость. Оплата акций должна производиться равными долями один раз в год в течение 5 лет с момента вступления в силу соглашения о создании ЕБРР. Акционерный капитал банка должен пересматриваться не реже чем один раз в 5 лет. ЕЭС и ЕИБ (они имеют 2/3 акций ЕБРР) совместно с промышленно развитыми государствами Европы должны иметь не менее 50% акций. Доля акций иных членов может изменяться без ограничений. Следует отметить, что 125 акций распределению между членами не подлежат.
Источники финансирования
Обычные ресурсы ЕБРР составляют собственные средства; привлеченные заемные средства (60%); средства, полученные в счет погашения займов или по гарантиям: иные средства, не являющиеся частью ресурсов специальных фондов.
Кредитно-инвестииионная политика
В своей деятельности ЕБРР использует следующие формы операций для предприятий с государственной и частной формами собственности:
—предоставление кредитов на развитие производства (в частный сектор — 60%, в государственный сектор — 40%);
— финансирование и техническое обеспечение инвестиционных проектов (не более 35% от стоимости инвестиционного проекта);
— гарантирование размещения ценных бумаг;
— — предоставление гарантий при заимствовании средств на международных финансовых рынках;
— — размещение ресурсов специальных фондов в соответствии с соглашениями.
ЕБРР не финансирует торговые фирмы и проекты, не выдает гарантий по экспортным кредитам и не занимается страхованием. Наиболее важные направления кредитно-финансовой политики: финансовый сектор, энергетика, телекоммуникации, транспорт, сельское хозяйство, приватизация, экология.
Деятельность ЕБРР
Большинство проектов, реализуемых ЕБРР в Восточной Европе, направлено на развитие инфраструктуры и телекоммуникаций. В Венгрии, Чехии, Словении, Польше и Румынии деятельность ЕБРР сосредоточена на оказании содействия приватизации, развитии кредитно-финансового сектора, решении экологическихитранспортных проблем, совершенствовании систем телекоммуникаций. На 1995 г. ЕБРР одобрил около 150 инвестиционных проектов на сумму свыше 11 млрд. дол.
На начато 1995 г. ЕБРР заключил 35 договоров о фондах сотрудничества по оказанию технического содействия, общий объем средств по которым составил 263,4 млн. ЭКЮ, из которых 220 млн. ЭКЮ было распределено на оказание технического содействия по 872 проектам.
По оценкам экспертов ЕБРР, для достижения стандартов охраны окружающей среды в государствах Центральной и Восточной Европы понадобятся финансовые средства ЕБРР на сумму в 100— 108 млрд. ЭКЮ.
ЕБРР участвует в региональных экологических программах — по Черному морю и Дунаю ("Дунайская программа"— 700 млн. ЭКЮ), а также по Балтийскому морю ("Балтийская программа" — 3,2 млрд. ЭКЮ), содействует внедрению эффективных систем очистки в национальных отраслях экономики: топливо и энергетика, производство энергии, транспорт. Экологический консультативный совет ЕБРР содействует проведению экологического анализа, оценки и аудита экологических проектов.
ЕБРР содействует повышению ядерной безопасности (на специальном счете имеется 154 млн. ЭКЮ для этой цели): производится модернизация ядерных реакторов на АЭС в Козлодуе (Болгария; 24 млн. ЭКЮ), на Игналинской АЭС (Литва; 33 млн. ЭКЮ), на АЭС в Сосновом бору (Ленинградская область; 30 млн. ЭКЮ).
vСписок использованной литературы.
ьАвдокушин Е.К. Международные экономические отношения. - М., 1996.
ьКрасавина Л.Н. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения
ьФедоров М.В. Валюта, валютные системы и валютные курсы. - М., 1995.
ьО валютном регулировании и валютном контроле в Российской Федерации.
ьПоложения международного валютного фонда.
ьE-mail:rdc@centro.ru
ь"Валютный рынок и валютное регулирование". Учебное пособие/Под ред. И.Н.Платоновой. - Издательство "БЕК", 1996.
ьА.Эрлих "Технический анализ товарных и финансовых рынков". И-во "Инфра - М" 1996.
ьТ.Демарк "Технический анализ, новая наука". Москва, "Диаграмма", 1997.
ьЭкономика зарубежных стран: капиталистические и развивающиеся страны. Учебное пособие для экон. спец. вузов. Ред. кол. В. П. Колесов и др. Москва, Высш. шк. , 1990.
ьАлексеев М. Ю. Рынок ценных бумаг. Москва: Финансы и статистика, 1992.
ьТолковый словарь экономических терминов “Это - бизнес”. Киев, “Альтерпрес”, 1996г.
ь"Валютный рынок и валютное регулирование". Учебное пособие/Под ред. И.Н.Платоновой. - Издательство "БЕК", 1996.
1
На жаль, у післяжовтневий період із марксового положення взяли на озброєння лише думку про те, що концентрований у приватних руках капітал повинен бути ліквідованим шляхом експроприації експропріаторів, а те, що замість нього повинна утвердитися приватна власність працівника на засоби виробництва, які використовуються на основі кооперації праці і машин, було повністю проігноровано. У вітчизняній практиці експропріація експропріаторів завершилася відміною приватної власності на капітал і утвердженням державної власності на засоби виробництва. Вважалося, що передаючи засоби виробництва державі, можна досягнути справедливого розподілу того, що створене, і подолати відчуження працівника від праці та її результатів. Але, як вже зазначалося, на практиці відбулася концентрація державної власності, котрою володів, розпоряджався державний апарат, а безпосередній працівник виявився відстороненим від цієї власності і не зміг отримати жодного доходу, окрім заробітної плати, яка по суті була лише платою за частину праці, так званої праці на себе.
Індивідуальна власність, заснована на кооперації праці і спільному володінні землею та виробленими своєю працею засобами виробництва, найбільш вдало відображає суть процесу подолання відчуження працівника від праці та її результатів. По-перше, вона не повертала до індивідуальної власності, основаної на власній праці. Визнання такого шляху за домінуючий означало б руйнацію продуктивних сил суспільства, повернення до дрібнотоварного виробництва, перетворення ремісничого і кріпосного господарства на основну форму виробництва. По-друге, індивідуальна власність, заснована, як образно казав К.Маркс, на досягненнях капіталістичної ери, розв’язувала протиріччя між подальшим посиленням концентрації власності на капітал і позбавленням основної маси населення можливості користуватися нею.
Передбачувана Марксом індивідуальна власність кардинальним чином змінювала характер власності на робочу силу. В умовах антагонізму між працею і капіталом вона виступала невіддільним моментом відтворення капіталу, не маючи самопереважаючого характеру. Його кількісна визначеність повністю зумовлювалась можливістю саморозростання капіталу. До тих пір, доки працівник позбавлений права власності на матеріальні, речові умови виробництва, власність на робочу силу не може бути визначальною, вона завжди буде похідною від власності на засоби виробництва та фінансових інвестицій. Якщо робоча сила залишається товаром, а праця є найманою, то працівник, віддаючи свою працю роботодавцеві, не може претендувати ні на що, окрім вартості своєї здаваної у найм робочої сили. Однак реалізовувана у праці робоча сила доставляє праці більше, ніж її ціна. Це перевищення, яке по Марксу виступає у формі додаткової вартості, відчужується від працівника і присвоюється власником капіталу. З позиції мотиваційного механізму суть речей принципово не змінюється у тому випадку, коли вищевказане перевищення привласнюється безкоштовно державою. В обох випадках має місце відчуження частини результату праці,усічена форма реалізації праці як домінуючого фактора виробництва.
Отож, збереження статусу найманого працівника вступає у явне протиріччя зі зрослим рівнем розвитку продуктивних сил та людського капіталу як найціннішого в епоху НТР. У теперішніх умовах кінцевий результат праці у все більшій мірі залежить від колективної продуктивної сили, від кооперації праці. Реалізація принципу справедливості, посилення трудового походження доходів вимагають, щоб власність працівника розповсюджувалась на результати праці, отримувані в ході спільної діяльності. Вирішення цієї проблеми не може бути обмежене зростанням малого підприємництва, розвитком власності, заснованої на власній праці або праці сім’ї. Воно повинне бути доповнене власністю на спільно використовувані засоби виробництва. Щоб працівникові насправді стати хазяїном продукту своєї праці, йому не достатньо бути лише власником своєї здатності до праці, котра представляє собою лише можливість праці. Більше того, до тих пір, доки значна частина результатів праці та засоби виробництва відчужуються від працівника, власність на робочу силу носить похідний характер, можливості її реалізації обмежені і мають нестійкий характер. Ця власність повинна бути доповнена власністю на продукт, створений понад ціну робочої сили.
Щоб працівник відчув себе господарем виробництва, зовсім не обов’язково наділяти його засобами виробництва або часткою їх у загальному обсязі, використовуваних колективно. У висококонцентрованому та усуспільненому виробництві це неможливо і непотрібно. Єдино важливим є подалання прірви між здатністю до праці і власне працею. Необхідно зробити так, щоб реалізована праця, втілена в її результатах, а не здібність до праці, виступала основою юридичного права власності для будь-якого працівника. Це одночасно означає, що усякий закон про власність повинен виходити з праці і трудового принципу як найпершої основи власності.
З огляду на таке положення варто уточнити широко розповсюджену думку про рівноправність форм власності. Вона може бути тільки у тому випадку, коли кожна з цих форм має своєю основою трудове походження. Якщо праця фермера або індивідуально-приватного підприємця є підмурком індивідуальної власності на основі приватної власності на засоби виробництва, то праця робітника крупного підприємства теж повинна мати подібний підмурок для індивідуальної власності на продукт праці колективу підприємства. Тільки в цьому випадку діє той самий закон – закон власності на продукт своєї праці.
Коли виходити з трудової основи власності, возз’єднання праці і власності, то робітники підприємств колективно, спільно реалізуючи свою працю, мають таке ж обгрунтоване право індивідуальної власності на продукт своєї праці, як і окремий виробник (фермер, ремісник, індивідуально-приватний підприємець) на продукт приватної праці. При цьому, щоб утвердити індивідуальну власність на продукт колективної праці, зовсім не вимагається повернення до індивідуально-приватного господарства, дрібнотоварного виробництва і відповідних їм форм приватної власності, що передбачають передачу засобів виробництва кожному окремо. Більше того, подібні дії означали б повернення до того, що вже пройдено розвинутими країнами, ігнорування переваг та досягнень суспільного виробництва, невпинно зростаючої ролі колективної продуктивної сили праці.
Сучасне суспільство не може зробити всіх громадян приватними власниками засобів виробництва у традиційному їх розумінні. Досягнутий рівень розвитку продуктивних сил та осуспільненого виробництва безповоротні. Не руйнуючи цього, працівники можуть і повинні бути власниками на іншій основі -–основі своєї праці. Подібно до того, як праця дрібного виробника є джерелом його продукту і основою його індивідуальної приватної власності на засоби виробництва та результати праці, так і працівникові крупного підприємства його праця повинна слугувати основою його ж індивідуальної власності на продукт праці спільного виробництва. Це стає можливим лише тоді, коли продукт колективної праці стає помічником розподілу, об’єктом індивідуальної власності кожного працівника.
На приватно-капіталістичних та державних підприємствах продукт спільної праці привласнюється працівником на основі власності на робочу силу. Це привласнення здійснюється за вартістю робочої сили, котра набуває форми заробітної плати. Але ця форма є ірраціональною, такою, що створює видимість, нібито працівник отримує продукт своєї праці. Насправді він отримує лише частину свого продукту, а друга його частина, як правило більша, відчужена від нього або на користь держави, або приватного власника засобів виробництва.
Отже завдання полягає у тому, щоб осуспільненому способу праці відповідав осуспільнений спосіб привласнення її продукту. Форма привласнення результатів праці, заснованої на індивідуальній приватній власності на засоби виробництва неприйнятна для способу виробництва, який базується на колективній праці. Стосовно останнього, спосіб привласнення продукту повинен основуватися не на вартості робочої сили, бо це суперечить колективному способу праці, а на споживчій силі праці, котра реалізовується у всьому знову створюваному ефекті. Іншими словами, мова йде про те, що працівник має всі підстави претендувати не тільки на той обсяг життєвих коштів, котрий дорівнює вартості його робочої сили, але й на додаткову кількість життєвих благ та засобів розвитку, котрі раніше відчужувалися від нього.
Головна перевага такого розподілу полягає у тому, що вона ставить усіх працівників незалежно від форм господарювання у рівне становище, залежне тільки від споживчої сили власної праці, створює міцну основу для більш повного розкриття творчих можливостей праці і власного забезпечення життєвого добробуту. Утвердження такого розподілу, а, відповідно, статусу власника дозволить робітникові по-перше, як індивіду отримати доход від приміненої ним індивідуальної праці, враховуваної за кількістю та якістю; по- друге, як члену виробничого колективу привласнювати частину колективного доходу, створюваного на основі продуктивного використання засобів виробництва, спільного володіння ними та співвимірного з трудовим вкладом; і, по-третє, як члену суспільства привласнювати частину валового національного продукту, що надається у формі найрізноманітніших виплат і пільг. Такий порядок не ігнорує індивідуального інтересу працівника, а, навпаки, робить його домінуючим, органічно поєднуваним з колективним та спільним інтересами. Це сприяє розширенню спектру соціально-трудових відносин, засвоєння та реалізація яких служить надійною базою для формування ефективної трудової мотивації.
У процесі ринкового реформування представлялась сприятлива можливість відновити власність працівника або, як називав К.Маркс, його індивідуальну власність та перейти до формування доходів, переважно виходячи з трудового вкладу. Тим більше, що не треба було винаходити, як мовиться, “велосипеда”. Високу ефективність довела приватно-пайова форма власності, успішно реалізована в Іспанії у кооперативах Мондрагона, на підприємствах з власністю працівників за системою ЕСОП, котра понад 20 років успішно застосовується у США і справляє суттєвий вплив на законодавство інших країн, що стали на шлях демократизації власності.
Ці системи є вдалим прикладом подолання відчуження працівника від праці, капіталу та результатів трудової діяльності. Вони успішно вирішують питання зайнятості, стабільності, заінтересованості в індивідуальних і кінцевих результатах та виявились вигідними і працівникові, і підприємствам, і державі. Працівник, беручи участь у цій системі, стає співвласником колективно використовуваних засобів, отримуючи не тільки заробітну плату, але й співвідносну з працею частку у прибутках. За таких умов він перестає бути найманим працівником, тому що він одночасно реалізовує власність на працю і власність на засоби виробництва. З точки зору підприємства ці системи полегшують можливість отримання позикових коштів для розвитку виробництва. Компанїї мають право використовувати кошти інвестиційних рахунків своїх працівників, а також кредити на пільгових умовах. Але найголовніша перевага підприємств з колективно-приватною формою власності та тих, що використовують систему ЕСОП, полягає у тому, що на них складується благотворний виробничий клімат, атмосфера загальної заінтересованості у кінцевих результатах, широкі можливості для реалізації індивідуальних інтересів.
Діяльність таких підприємств помітно покращує вирішення соціальних питань. Існування індивідуальних інвестиційних рахунків та фондів акцій ЕСОП забезпечує працівникам, що звільняються, додаткову компенсацію, частково полегшуючи фінансовий тягар пенсійного забезпечення та соціального страхування.
Так, приміром, зайнятість у кооперативах “Мондрагона” зросла з 1956 року з п’яти осіб до 18 тисяч, котрі трудяться в системі, яка має 87 кооперативів з сумарним річним оборотом у 1,7 млрд.доларів.1
Система “Мондрагона” та ЕСОП мають суттєві відмінності. Найбільш послідовно поєднується праця з власністю у системі “Мондрагона”. Для неї є характерною трудова основа виникнення та примноження частки власності працівника у колективно використовуваних засобах виробництва, повне подолання відчуження праці від її результатів. Що ж стосується системи ЕСОП, то вона є більш суперечливою, ховає в собі можливість реставрації попереднього відчуження праці від власності, концентрації власності в руках небагатьох.
Спільним для систем є те, що підприємства, які реалізують їх, виявляються більш стійкими, прибутковими, аніж звичайні приватні компанії. Це пов’язано зі зміною економічного і соціального статусу працівника, подоланням суперечностей найманої праці, возз’єднанням праці і власності.
Якщо розглядати ринкове реформування економіки України через призму системи “Мондрагона” чи ЕСОП, то можна переконатися, що воно здійснюється в іншому напрямку. Замість марксової ідеї утвердження індивідуальної власності на основі кооперації праці та спільному володінні засобами виробництва, українські реформатори використали марксову теорію так званого первинного накопичення капіталу, допустивши кримінальний характер формування відносин власності. Потурання з боку властей криміналізації процесу ринкового реформування, активна участь у приватизації недекларованих капіталів, тотальний розгул корупції у всіх ешелонах влади призвели до становлення неправового простору, що викликало недовіру широких мас до проводжуваного курсу реформ.
Не дивлячись на певні історичні, соціальні та економічні передумови для возз’єднання праці і власності, розвитку власності працівника, прийнята у 1992 році програма приватизації фактично не сприяла цьому, а, навпаки, допомагала поглибленню відчуження праці від її результатів і власності. Приватизація, проголосивши забезпечення кожного громадянина часткою власності, виявилася для більшості населення чисто символічною дією.
Хоча формально програма приватизації надавала трудовим колективам три варіанти пільг, однак її форми і методи вступали у протиріччя з проголошуваною метою. По-перше, вона, тобто приватизація, була жорстко спрямована на створення акціонерних товариств відкритого типу, у той час як у всьому світі підприємства з власністю працівників є акціонерними товариствами закритого типу (АТЗТ). По-друге, пільгі, надані програмою приватизації, насправді створювали серйозні перешкоди для передачі підприємств у власність працівникам. По-третє, програма приватизації мала серйозні обмеження як за часткою акцій, придбаних працівниками підприємств, так і за кількістю передаваного їм акціонерного капіталу. По-четверте, і це найголовніше, придбання акцій не пов’язувалося з трудовою участю та з формуванням частки капіталу працівника, що неминуче породжувало концентрацію власності, нерівність у процесі її перерозподілу.
