При оцінці ефективності прямих зарубіжних інвестицій необхідне врахуваннясинергічного ефекту. При зарубіжних інвестиціях діють різнонаправлені чинники, які, з одного боку, зменшують прибуток компанії, а з іншого боку - збільшують його. Так, якщо в результаті інвестування виникає імпортозамінне виробництво, то компанія втрачає на скороченні обсягу експорту товарів і технічних послуг. В той же час материнська компанія одержує додаткові прибутки від зарубіжних дочірніх фірм за рахунок надання різного роду послуг і кредитів. [22]
Для визначення пріоритетів в інвестиціях необхідне встановлення нормативу їх окупності. Пріоритет в інвестиціях визначається з врахуванням часу, необхідного для повернення всієї суми капіталовкладень. При розрахунках суми чистого прибутку виникають специфічні питання, пов'язані з розходженнями між країнами в методиці калькулювання витрат виробництва, обмінними валютними курсами, особливостями податкових систем, невизначеністю в порядку переведення прибутку за кордон. У кожної компанії своє уявлення про прибутки від зарубіжних інвестицій. [50]
Прибутки містять у собі дивіденди від зарубіжних капіталовкладень, прибуток від експорту в дочірні фірми, надходження від управлінського консультування, роялті, відсотки за кредит, наданий дочірнім фірмам. Остаточна сума прибутків визначається після сплати всіх податків у країні інвестора й у країні перебування. До цієї суми може бути включений і реінвестиційний прибуток.
При визначенні нормативу окупності не приймається до уваги прибуток, що виникає за межами терміну окупності. При такому підході багато інвестиційних проектів, у принципі прибуткових, виявляються відхиленими в силу жорстких вимог до терміну окупності.
Багато компаній оперують середньою рентабельністю. Вона розраховується у відсотках від суми інвестицій. Коли компанія встановлює прийнятний для неї мінімальний рівень рентабельності, то використовує наступні три його різновиди:
• основний твердий мінімальний рівень;
• залежний від зміни кредитної ставки і розміру капіталовкладень мінімальний рівень;
• у випадку проникнення на новий ринок або розробки нового товару особливий мінімальний рівень.
При оперуванні середньою рентабельністю за межами визначених часових рамок необхідно привести прибуток майбутніх періодів до умов дійсного часу. [50]
Багатонаціональна компанія через різні види страхування, вишукування фінансових ресурсів у країні перебування й інші засоби знаходить визначений захист від ризику, пов'язаного з зарубіжними інвестиціями. В залежності від обставин використовуються такі засоби, як придбання валюти на термін, співробітництво з місцевими інвестиційними фондами, вивіз чистого прибутку в дозволених межах і створення спільних підприємств.
Підприємство може вжити заходів по раціоналізації власної інформаційної системи і процедури прогнозування. Використання масштабної інформаційної системи дозволяє мати більш обгрунтовані прогнози по конкуренції, змінам попиту і технології, тенденціям росту витрат виробництва і продуктивності праці. Це, у свою чергу, дає можливість точніше оцінити інвестиційну обстановку.
Якщо багатонаціональна компанія, здійснюючи зарубіжні інвестиції, створює підприємство, яке на 100% належить їй, то цесепаратні інвестиціїабо одноособове підприємство. Якщо ж частка компанії менше 100%, то це -спільне підприємство(СП). У міжнародному бізнесі під СП розуміють спільну справу, створювану двома або більше зацікавленими особами, громадянами різних держав. [39]
Визначення СП, яке дає Е.Дж.Колде – це особливе підприємство, створюване фірмами двох або більше країн на постійній основі. Об’єктами поєднання тут є не лише сам по собі капітал, але і технологія виробництва, патенти, торговельні марки, управлінські ноу-хау та інші фактори виробництва.
Спільному підприємству властиві наступні характерні риси.
Перша. Орієнтація на одержання підприємницького прибутку. СП утвориться тоді, коли кожним з його засновників переслідується властива бізнесу мета - одержання прибутку. СП не вкладає капітал на соціальні потреби, не може задовольнитися роллю рантьє - простим збором відсотків за капітал.
Друга. Спільність цілей утворювачів СП, оскільки мається на увазі одержання прибутку.
Третя. Спільний облік. Оскільки здійснюється технічне й економічне співробітництво на базі спільних інвестицій, сторони пропорційно їх часткам у загальній сумі капіталовкладень або за особливою угодою розпоряджаються прибутками і збитками і розподіляють їх між собою на основі загального рахівництва.
Четверта. Спільне керування бізнесом. Здійснюючи спільні інвестиції, партнери спільно управляють підприємством і несуть загальний тягар господарського ризику. Надання технології в рамках СП і стягування при цьому роялті не відсторонює партнера від спільного управління. [39]
Стимули створення СП поділяються на: стимули стосовно багатонаціональної компанії і фірми приймаючої країни. Щодо перших стимули створення СП наступні:
• можливість заощадити кошти на інвестиції;
• дроблення господарського ризику;
• набуваючи статусу неіноземного підприємства, СП не порушує національні почуття населення приймаючої країни;
• використовуючи управлінські і збутові можливості і робочу силу фірми-партнера, можна легше пристосуватися до специфічних умов країни;
• у випадку юридичних обмежень на 100%-ве володіння підприємством СП є єдино можливою формою зарубіжних інвестицій;
• можливість одержання різних пільг, наданих приймаючою країною іноземному бізнесу;
• можливість реально розпоряджатися справою в умовах відсутності повного права володіння.
Щодо фірми приймаючої країни, стимули створення СП наступні:
• збільшення фінансової потужності за рахунок іноземного капіталу;
• можливість одержання кредитів під гарантію іноземного партнера;
• можливість запозичити в іноземного партнера передовий управлінський, виробничий і збутовий досвід;
• можливість користування законодавчими й адміністративними преференціями, наданими приймаючою країною іноземному капіталу;
• встановлення ділового співробітництва з іноземним партнером і можливість посилення на цій основі зовнішньої маркетингової діяльності.
СП дає можливість оперувати великим капіталом при меншому його вкладенні в порівнянні з одноособовим створенням підприємства.
У більшості країн, що розвиваються, здійснюється політика притягнення іноземного капіталу, в рамках якої надається цілий ряд преференцій, таких як урядові гарантії іноземних кредитів, податкові пільги, сприяння переведенню прибутку тощо.
Приймаюча країна одержує можливість подолання відсталості окремих територій, надання більшої динамічності суспільному розвитку.
У випадку, якщо приймаючою країною застосовуються дискримінаційні заходи у відношенні іноземного капіталу, СП є гарним засобом обминути їх.
Багатонаціональна компанія, створюючи СП у партнерстві з фірмою країни перебування, може підняти свою суспільну репутацію шляхом поліпшення відносин з найманим персоналом і громадськістю.
СП поділяються на майнові і немайнові. Майнові СП створюються спільним інвестуванням капіталу, основні права й обов'язки засновників визначаються на основі законодавства установчим договором, прибутки і збитки СП розподіляються пропорційно інвестиційним внескам. Немайнове СП утворюється без спільних інвестицій на основі договору про використання управлінських знань, прав промислової власності, технології, послуг, ліцензій, торгової марки й інших об'єктів інтелектуальної власності. [38]
Міжнародні СП можна розділити по типах в залежності від наявності інвестиційного капіталу, характеру партнера і ступеня повноти прав власності.
Класифікація за наявністю інвестиційного капіталу [39]
Міжнародне СП договірної формизастосовувалося у відносинах з соціалістичними країнами, де юридично не визнавалося право громадян цих країн на приватну власність. При цій формі компанія країни-інвестора давала уряду або інвестору приймаючої країни капітал, устаткування, промислову власність, технічне сприяння і ноу-хау на умовах одержання роялті.
Майнове міжнародне СПє найбільш поширеним в країнах, що розвиваються. При цій формі інвестори можуть брати участь у капіталі діючого підприємства, але в більшості випадків спільними інвестиціями створюється нове підприємство.
Класифікація за характером партнера [39]
Партнерами по СП з боку приймаючої країни можуть бути приватна фірма, урядовий орган, державне підприємство, фірма третьої країни.
Міжнародне СП із фірмою третьої країни- в створенні СП бере участь не тільки фірма країни, що приймає, але і капітал третьої країни. Звичайно ця форма використовується при наявності великомасштабних проектів і підвищеного ризику. Саме для дроблення ризику іноземний капітал виступає у формі множинної власності, що об'єднує інвесторів декількох країн.
Міжнародне СП з приватною фірмою- найбільш часто використовується, оскільки фірма-інвестор має можливість ефективно скористатися всіма перевагами партнера, такими як апробовані канали збуту, кваліфікована робоча сила, зв'язки в урядових і адміністративних структурах.
Міжнародне СП з урядовим органомутворюється, коли уряд країни, що приймає, з метою прискорення економічного росту вирішує безпосередньо сам брати участь у спільних інвестиціях. Подібна ситуація виникає, коли не вистачає національного капіталу або він зосереджується у високоприбуткових зі швидким оборотом капіталу галузях. Спільні інвестиції цієї форми здійснюються з метою розвитку стратегічних галузей, відшукання фінансових ресурсів і створення сприятливих умов для приватних інвестицій, тому вони направляються в базові галузі, на структурну перебудову і забезпечення пропорційного економічного розвитку.
Класифікація за ступенем повноти прав власності [39]
В залежності від того, яка частка прав власності СП належить фірмі країни-інвестора, СП можна розділити на ряд категорій. Якщо фірмі належить більше 95% голосуючих акцій, то маємо повне володіння; якщо частка власності - в межах від 50 до 95%, то має місце володіння більшості; якщо менше 50%, то має місце володіння меншості.
Поділом прав власності з місцевою фірмою можна обминути окремі законодавчі перешкоди, а також протистояти політичному і суспільному тиску з боку приймаючої держави. Спільне володіння пом'якшує побоювання в суспільстві, що іноземці захоплять пануючі позиції в економіці, дає можливість зростити партнерів із загальними інтересами і підвищує роль місцевих фірм.
Рішення про ступінь повноти володіння спільним підприємством приймається, в основному, з урахуванням характеру товару, фінансових і управлінських можливостей, економічної, соціальної і політичної ситуації в приймаючій країні.
Які найважливішічинники, що необхідно взяти до уваги багатонаціональній компанії при розробці стратегії СП? Насамперед, стратегія СП повинна бути найтіснішим чином пов'язана зі стратегіями маркетингу, виробництва, матеріально-технічного постачання, технології, фінансів, персоналу й іншими. [45]
Крім того, врахованими чинниками можуть бути:
1)особисті переваги вищого менеджера;
2)заснована на досвіді оцінка прибутковості спільних інвестицій;
3)можливості компанії у відношенні технології, товару, керування, маркетингу й інших;
4)політика країни, що приймає, стосовно іноземної власності, націоналістичний чинник і відношення компанії до них:
5)можливості контролю спільної діяльності:
6)можливості знаходження необхідного партнера;
7)умови оподаткування й інші правові установки.
Основними є наступні чинники: можливості компанії, місцевий націоналізм і умови контролю.
Якби багатонаціональна компанія була особливо сильна в менеджменті, техніці, розробці продукту, маркетингу, мобілізації капіталу й інших функціях, вона намагалася б уникати спільних інвестицій. Володіючи фірмовим товаром, особливою технологією, спеціальним маркетингом і іншими перевагами, компанія, незважаючи на тиск з боку місцевих фірм, зацікавлених у спільному володінні, змогла б відстояти свою позицію на організацію одноособового виробництва через цілком належну їй дочірню компанію. Але звичайно компанії не мають подібних переваг. Якщо навіть на якійсь момент і є окремі переваги, то в довгостроковому плані вони нівелюються. Тому компаніям доводиться виявляти визначену гнучкість у питаннях спільної власності. [22]
Якщо з боку місцевої влади встановлюються визначені обмеження в пропорціях спільного володіння, то компанії треба вирішувати, чи є сенс брати участь у спільному виробництві. Хвиля націоналізму, що піднімається в багатьох країнах, тисне на форми і масштаби іноземної власності. Коли іноземний бізнес фактично розпоряджається значною частиною місцевого господарства, особливо сильні вимоги до спільного володіння власністю.
Водночас багатонаціональна компанія шляхом добору гідного партнера і виробітку відповідних умов договору може зарезервувати для себе визначені права в прийнятті рішень і контролі. [22]
Особливо важливий вибір партнера і встановлення взаємної довіри. Одночасно з договором про заснування СП компанія може підписати угоди про керування і технічну співдружність. У цих документах відбиваються порядок і умови утворення ради директорів, призначення й оплата праці менеджерів, фінансування й оплата управлінських і технічних послуг компанії, розподіл прибутку і вирішення інших потенційно спірних питань. У процесі виконання закріплених за багатонаціональною компанією функцій надання торгової і фірмової марки, патентів, фінансових засобів, інжиніринга, маркетингової й управлінської технології, навчання менеджерів, вона може зробити істотний вплив на загальну управлінську політику СП.
Питання про права власності і контролю досить складні. Навіть 100%-на власність не обов'язково припускає можливість повного контролю. Це особливо виявляється в довгостроковому плані. Можливості ефективного контролю забезпечуються не стільки відносинами власності, скільки знаходженням взаємовигідного варіанта договору, технічним і управлінським сприянням, відповідними умовами постачання СП різноманітними місцевими природними ресурсами. Багатонаціональна компанія повинна компенсувати мінуси від послаблення контрольних прав, що випливає зі спільного володіння, вигодами від довгостроково прибуткового бізнесу і збігу інтересів компанії і держави.
Склад витрат і прибутків конкретизується в кожному окремому випадку. Співвідношення прибутків і витрат коливається у визначеному діапазоні. При цьому розрахунки компанії можуть не збігатися з розрахунками місцевого партнера. Тому рекомендується розглядати співвідношення прибутків і витрат не тільки на момент створення СП, але і за умовами, прогнозованими через 3, 5 і 10 років. [36]
З врахуванням чинників, викладених вище, компанія робить вибір на користь того або іншого типу СП. Через мінливість основних чинників, що лежать в основі формування спільних підприємств,стратегія СП повинна бути досить гнучкою. В основному вона повинна бути гармонізована з іншими стратегіями компанії, враховувати довгострокові націоналістичні тенденції.[39]
З огляду на загальну стратегію СП уточнюються регіони і держави як об'єкти спільних інвестицій, бажана ступінь повноти прав власності, тип партнера, можливості мобілізації місцевого капіталу і наймання місцевих менеджерів і інші обставини. Подібна стратегія дає можливість провести аналіз співвідношення прибутків і витрат з огляду на ризики і невизначеності. У питаннях вибору між СП і одноособовим підприємством, визначення ступеня повноти прав власності повинна бути виявлена достатня гнучкість. Компонентами зазначеної стратегії можуть бути угоди про керування і технічну допомогу. І, нарешті, багатонаціональна компанія при виборі стратегії СП бере до уваги свій власний досвід і зміни обстановки в країнах світу. [39]
Прагнення багатьох міжнародних компаній до одноособового володіння замість СП може виявитися суперечним їх довгостроковим інтересам. Подібна політика може привести до того, що компанії не одержать доступу до найбільш прибуткових виробництв. Крім того, вона в більшості випадків іде врозріз з побажаннями урядів і населення брати участь у спільному виробництві зі своєю власністю, своїми менеджерами і своїми фірмами. Компанії зрозуміють, що якщо відсутні спільна власність і контроль, то розгортання зарубіжної виробничої діяльності в довгостроковому плані стає все проблематичнішим. Саме СП є ефективним способом гармонізації інтересів партнерів різних країн.
Стратегія власності
Політика власності багатонаціональних компаній поділяється на типи в залежності від того, яке місце в стратегії компанії приділяється контролю зарубіжної діяльності.
У наступних випадках необхідний твердийконтроль, забезпечуваний повним володінням або володінням на правах власності більшості:
1)застосування у світовому масштабі уніфікованих маркетингових методів у відношенні відмінних один від одного товарів (типовий приклад - кока-кола, косметика й інші споживчі товари);
2)необхідність модернізації і концентрації виробничого устаткування з метою скорочення витрат виробництва (виникає, коли товар досягає періоду зрілості);
3)олігархічна стратегія міжнародних компаній у виробництві сировини і матеріалів;
4)орієнтація компаній на розробку нових виробів (у випадках нагальної потреби раннього відшкодування витрат на дослідження і розробки і коли важко домовитися з партнером про ставки оплати за технічне сприяння). [45]
При здійсненні стратегії, що передбачає максимальний контроль зарубіжної діяльності, навіть надання місцевим партнером управлінських кадрів, крім сумнівів у їх кваліфікації, викликає побоювання можливості ослаблення контролю з боку компанії.
Коли мова йде про СП, важко розраховувати на те, що місцевий партнер виявиться дуже млявим у ділових відносинах. Якщо він побачить, що стратегія іноземної компанії протистоїть його інтересам, він буде відстоювати їх, що загрожує серйозним тертям. У цьому випадку найчастіше наявність місцевого партнера визнається недоцільною, звідси і прагнення до повного або на основі більшості права власності.
Далі мова йтиме про стратегію, у якій наголос робиться не на контролі, а намаксимальному використанні потенціалу місцевого партнера, а саме:
1)якщо місцевий партнер постачає сировину і матеріали, то можливість їх придбання є попередньою умовою зарубіжної інвестиції компанії;
2)якщо компанія виготовляє різноманітний асортимент виробів і необхідні маркетингові зусилля по самостійному освоєнню каналів збуту, то вона схиляється до співробітництва з місцевим партнером, щоб використовувати вже освоєні канали;
3)у випадку недостатності капіталу для зарубіжної діяльності й управлінського потенціалу можна спробувати вирішити ці проблеми шляхом співробітництва з місцевим партнером. [45]
Таким чином, можна відзначити, що політика в сфері власності носить суто стратегічний характер і її конкретні прояви несуть на собі відбиток обраної стратегії СП.
Стратегія асиміляції і розподілу прав
Зі зміною організаційної структури багатонаціональної компанії змінюється політика власності її зарубіжних дочірніх фірм. Звичайно в початковий період інтернаціоналізації бізнесу при наявності множини невизначених елементів на світовому ринку керівник дочірньої фірми одержував великі повноваження, у цьому випадку виникають відносини з приводу розподілу прав. Але з виникненням у структурі компанії міжнародного відділу з групою фахівців, що здійснюють керівництво дочірньою фірмою, відносини між материнською і дочірніми фірмами поступово інтенсифікуються, і підсилюється контроль. Відповідно, у більшості випадків володіння дочірніми фірмами здійснюється на праві повної власності або власності більшості. [45]
Однак прагненню багатонаціональних компаній підсилити контроль за дочірніми фірмами є і протидіючі чинники. Уряд приймаючої країни, намагаючись не зачіпати національні почуття власного народу, проводить так звану політику економічного націоналізму. У її рамках домагаються:
1)відносного зниження частки іноземного партнера в спільних підприємствах;
2)збільшення споживання в СП місцевої сировини, комплектуючих деталей і вузлів;
3)відносного збільшення наймання місцевих робітників і технічних кадрів;
4)посилення експортної орієнтації СП.
В результаті подібного роду втручань контроль компанії за зарубіжною діяльністю неминуче слабшає, і підсилюється тенденція до асиміляції, до соціального й економічного зрощування з територією. [45]
З позиції багатонаціональної компаніїасиміляція, хоча це і вимушений процес, стає компонентом її стратегії. Асиміляційний процес повинен також регулюватися. При цьому застосовується вибірковий підхід, при якому передача найважливіших функцій на місця штучно затягується, а процес починається з менш важливих функцій.
У процесі асиміляції і передачі повноважень на місця найбільш часто каменем спотикання стають функції, пов'язані з фінансами, дослідженнями і розробками. Для компанії реальне володіння цими функціями життєво важливо. Якщо компанія контролює ці функції в сукупності з інформаційною системою, то вона буде терпіти всі інші асиміляційні процеси. Будучи ж позбавлена контролю за цими ключовими функціями, компанія змушена буде піти з даної території. [45]
Асиміляція і система "фейд аут"
Якщо приймаюча країна вважає, що іноземна фірма приносить їй вигоду, то вона відноситься до неї так само, як до власної. Якщо ж інофірма приносить з собою першокласну технологію, забезпечує приплив іноземної валюти за рахунок нарощування експорту, то відношення до неї може бути кращим, ніж до місцевих фірм. Але оскільки передача технології й управлінського досвіду перетворює місцеву фірму в конкурента, то компанія не прагне до активного відновлення початково завезених виробничої технології і систем керування і маркетингу. Це, у свою чергу, провокує місцеві влади до визначених форм втручання. І якщо в цих умовах компанія буде опиратися зі збереженням пануючих позицій в управлінні дочірньою фірмою, то вона зініціює вихід назовні потенційних протиріч, сутички інтересів, що в кінцевому рахунку може закінчитися націоналізацією або відходом з країни.
Є проблема й у багатонаціональної компанії. Розширення сфери діяльності і зміни в стратегії вимагають відповідних змін в організаційній структурі, але при цьому найважливіше завдання полягає в тому, як контролювати цю величезну організацію. Оскільки політика власності у відношенні дочірньої фірми загрожує протистоянням інтересів, наголос на збільшення прибутків і посилення контролю компанії не може не породити гострих проблем у відносинах з місцевим партнером.
В залежності від обраної стратегії повнота контролю буде різною. Але в будь-якому випадку багатонаціональна компанія, налаштовуючись на ріст місцевої економіки, в той же час чітко буде віддавати пріоритет власним інтересам і інтересам своєї країни, що буде поєднано з її стараннями підсилити контроль. У такій ситуації на визначеному етапі сутичка з місцевим націоналізмом неминуча.
Щоб уникнути цього, країна застосовує стосовно іноземного капіталу такі заходи, як визначення і захист пріоритетних виробництв, встановлення порядку асиміляції, введення системи "фейд аут" і інші. Ці міри у визначених умовах мають сенс, але вплив їх обмежений. Не можна виключати такого розвитку ситуації, коли протистояння компанії і місцевої влади призведе до націоналізації і насильницької конфіскації. Але і багатонаціональна компанія так само, як і країна-інвестор, щоб запобігти небезпеці економічного націоналізму й інших інвестиційних ризиків, виробляє відповідні дії, у числі яких асиміляція, "фейд аут" і інші. [45, 39]
Система "фейд аут" як один із способів асиміляції господарювання вперше застосована американськими компаніями, що стикнулись у 60 роках із спалахом економічного націоналізму в латиноамериканських країнах. Зміст її полягає в поступовій і поетапній передачі місцевим партнерам частки власності багатонаціональної компанії.
Зміст системи"фейд аут"такий:
1)до початку інвестування іноземний інвестор домовляється з урядом країни, що приймає, про поетапну, протягом 15-20 років після початку виробництва, передачу своєї частки акцій місцевому партнеру;
2)протягом цього періоду уряд приймаючої країни визнає за іноземним інвестором право повного або на основі власності більшості володіння і забезпечує безперешкодне переведення прибутків у країну інвестора;
3)уряд приймаючої країни домовляється з іноземним інвестором про компенсацію за передану їм частку акцій і бізнесу. [39]
Система "фейд аут" приваблива тим, що деякою мірою врівноважує інтереси компанії і приймаючої країни, запобігає крайнім формам їх протистояння.
Незважаючи на визначені привабливі риси, система породжує і ряд проблем. Зокрема, вона не цілком прийнятна для багатонаціональних компаній, орієнтованих на довгострокову присутність на даному ринку і на неухильне підвищення своєї конкурентноздатності. В той же час система не заохочує на нові капіталовкладення, орієнтує на максимальне вижимання прибутку без технічних нововведень.
З погляду багатонаціональних компаній, орієнтованих на широкий міжнародний ринок і які мають можливість створювати в різних його точках виробничі бази, інвестиційний клімат країн, що застосовують систему "фейд аут", оцінюється як несприятливий.
Методом проб і помилок система йде до свого оптимального варіанту.
