1. Створення цілісної системи підтримки малого та середнього наукомісткого бізнесу.
2. Скорочення у часі тривалості інноваційних циклів.
3. Забезпечення стабільної пропозиції продукції НДЕКР.
4. Реалізація людського потенціалу.
5. Створення конкурентного середовища у сфері НДЕКР.
6. Створення нових робочих місць.
7. Підняття ділової активності у регіоні.
8. Формування нового іміджу регіону.
3.5. Програма “Інвестор”.
Вирішення комплексу проблем фінансового забезпечення проходження інноваційних процесів — одна з головних умов приведення в рух всього цілісного регіонального інноваційного механізму.
На сьогоднішній день ні економічна ні законодавча бази не готові забезпечити створення системи фінансування ризикових проектів — основи діяльності суб`єктів інноваційної структури регіону.
Фінансування венчурних проектів суміщене із достатньо відчутною мірою ризику. Так, за статФінансування венчурних проектів суміщене із достатньо відчутною мірою ризику. Так, за статистикою США [24,85], із 100 інноваційних проектів прибуток приносять лише 50, але цей прибуток складає від 200% до 400%, а в деяких випадках — до 1000% річних. Та все ж, вірогідність ризику достатньо висока — 0,5.
Високий ризик венчурного фінансування, доповнений фінасовою та законодавчою нестабільністю є однією з головних причин низької привабливості інноваційного простору України для потенційних інвесторів.
Метою заходів у рамках програми “Інвестор” є створення привабливого інвестиційного клімату в регіоні шляхом підвищення ступеня захисту інвестицій, свободи репатріації прибутків та створення системи фінансових та організаційних преференцій для потенційних інвесторів інноваційних проектів.
В умовах відсутності системи венчурного фінансування, потенційними інвесторами нам бачаться:
1. Держава.
2. Українські юридичні особи.
3. Іноземні юридичні особи.
4. Населення України.
На сьогодні, практично, єдиною формою державної підтримки інноваційних проектів є їх фінансування структурами Державного Інноваційного фонду України (ДІФУ), але це фінансування не є ефективним з причини встановлених достатньо жорстких умов надання безвідсоткових позик. Кредити надаються діючим підприємствам під заставу нерухомості, або під солідні гарантії.
Результатом цього стало те, що у 1995 році Полтавським регіональним відділенням ДІФУ профінансовано 3 регіональних проекти та 9 проектів інших відділень на загальну суму 2,48 млн. грв., що склало 39% надходжень. У 1996 році профінансовано 6 проектів на суму 0,335 млн.грв., що склало лише 21,8% суми надходжень. За підсумками цих двох років до держбюджету вилучено 7,474 млн.грв. невикористаних коштів[23]. Загальні обсяги фінансування науково-технічної діяльності державою приведено у додатку 5.
В той же час практично відсутнє фінансування інноваційних проектів недержавними структурами, в тому числі й комерційними банками з причини довгостроковості таких капіталовкладень та значної міри комерційного ризику.
Населення не приймає участі у вкладанні коштів з причини недосконалості розвитку ринку цінних паперів, так як основною формою участі приватних інвесторів є купіля акцій та інших цінних паперів. З цієї ж причини створюються додаткові труднощі і для участі вітчизняних та іноземних фінансових та промислових структур.
Для забезпечення організації та подальшого ефективного функціонування ринку венчурного капіталу та цілісної системи фінансового забезпечення інноваційної інфраструктури регіону необхідно здійснити ряд організаційно-управлінських програм, які є основою стратегічної програми “Інвестор”.
На наш погляд, релізатором політики державної підтримки венчурних інвестицій у регіоні повинне стати саме відділення ДІФУ після реструктуризації функцій та принципів роботи. Пропонується наділити регіональне відділенню ДІФУ наступними основними функціями:
1. Повне державне фінансування найбільш важливих та перспективних проектів та програм.
2. Часткове державне фінансування проектів та програм.
3. Державне страхування інвестицій.
4. Державне гарантування інвестицій.
5. Управління пакетами цінних паперів інноваційних компаній, щоУправління пакетами цінних паперів інноваційних компаній, що створені за участю держави.
Для зацікавлення інвесторів пропонується надати статус вільної економічної зони територіального типу структурам БІС-ІІІ — технопаркам “Полтава” та “Кременчук”, в межах яких повинні бути створені системи фінансових преференцій, умови вільної репатріації прибутків та стабільність законодавчих умов.
З метою залучення банківського капіталу пропонується встановити ряд фінансових преференцій комерційним банкам на прибутки, отримані в результаті венчурної кредитної діяльності.
Фактично, передбачається три форми участі держави у фінансовому забезпеченні інноваційних проектів:
1. Пряме інвестування.
2. Страхування та гарантії інвестицій.
3. Непряме інвестування за рахунок надання фінансових преференцій.
З метою формування механізмів недержавного фінансування необхідно здійснити державні програми підтримки становлення різного роду інноваційних фондів, бірж, структур організаційного та інформаційного забезпечення функціонування системи венчурного фінансування проектів.
Другою важливою проблемою є фінансове забезпечення діяльності власне інноваційної інфраструктури регіону.
З досвіду країн із розвиненою інноваційною інфраструктурою можна вважати, що її функціонування потребує постійних державних дотацій, так як самі елементи, наприклад, БІС, не здатні забезпечити повну самоокупність. Але певні прибутки для часткового покриття видатків можливі за рахунок:
7. Надання послуг фірмам-нерезидентам БІС у сфері консалтингу, інжинірингу, експертизи, оренди тощо.
8. Надання послуг клієнтам-нерезидентам інформаційними структурами інноваційної системи регіону.
9. Прибутків з вкладених у проекти коштів.
10. Участі у реалізації патентно-ліцензійної продукції.
11. Інші джерела.
Результататами реалізації заходів програми “Інвестор” повинні стати:
1. Збільшення об`ємів притоку капіталу у економіку регіону.
2. Раціоналізація використання коштів ДІФУ.
3. Підвищення рівня ділової активності в регіоні.
4. Збільшення об`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.
5. Зменшення державних витрат у соціальній сфері за рахунок створення додаткових робочих місць та росту добробуту працюючого населення.
3.6.Програма “Освіта-наука”.
Знання — один із самих динамічних ресурсів, які лежать в основі формування та функціонування інноваційного середовища.
У процесі проходження інноваційних процесів, в першу чергу, реалізуються знання та природні здібності людей у трьох основних площинах: науково-конструкторська діяльність, сфера управління, освіта.
У цій тріаді провідною ланкою є освіта — сфера виявлення здібностей, підкріплення їх необхідним обсягом теоретичної інформації та практичнихнавичок та періодичне поновлення знань. У двох інших отримані знання реалізуються у вигляді ідей, рішень, а у кінцевому рахунку —матеріалізуються у вигляді товарів та послуг.
Таким чином, стан розвитку сфери освіти визначає тенденції розвитку як прикладних областей реалізації знань, так і свої власні. Тобто, освіта відтворює сама себе на нових якісних та кількісних рівнях під впливом виробничих сфер.
Виходячи з цього, ми вважаємо, що створення нової парадигми освіти, як діяльностіВиходячи з цього, ми вважаємо, що створення нової парадигми освіти, як діяльності в області ретрансляції знань, та науки, як області виробництва нових знань та вищої форми їх реалізації, повинне дати поштовх до розширеного відтворення інтелектуального потенціалу нації.
На сьогодні, визначились проблеми невідповідності системи науки та освіти сучасним вимогам, що, зокрема, привело до таких негативних явищ[15]:
відірваність освіти від практичних реалій;
падіння престижу освіти;
довгі періоди втілення наукових розробок у виробництво;
непристосованість освіти та науки до існування у ринковому середовищі.
Головна мета блоку цільових програм у рамках програми “Освіта-наука” — створення цілісної динамічної системи, спрямованої на “розширене відтворення” високопрофесійних творчих кадрів, здатних до ефективної діяльності у інноваційному ринковому полі — науковців, інженерів, менеджерів, педагогів.
Пропонується створити систему інноваційної освіти, яка грунтується на трьох рівнях, в залежності від вікового, освітнього, професійного та ряду інших факторів.
Перший рівень (вікова група від 0 до 17 років) — майбутні кадри для інноваційної діяльності. На цій стадії першочерговими завданнями є виявлення пріоритетних здібностей у дітей, їх розвиток та забезпечення необхідним комплектом знань з класичних наук та основ прикладних — економіки, техніки, інформатики, управлінських наук тощо. Для цього необхідно провести реалізацію ряду державних програм, спрямованих на реформування шкільних програм та педагогічних технологій, системи дитячої та юнацької науково-технічної творчості, яка повинна бути спрямована не на сліпе моделювання пристроїв, а на формування нетрадиційного підходу до їх використання та удосконалення, навички з планування своєї власної діяльності та діяльності колективу.
Другий рівень ( від 18 до 50 років) — найбільш продуктивний сегмент інтелектуального потенціалу, люди які приймають безпосередню участь у розробці та реалізації інноваційних проектів. Це сьогоднішні управлінці, науковці, інженери, підприємці. На здійснення процесів поповнення та оновлення їх знань та на підвищення їх професійного рівня спрямована цілісна система вузівської та післявузівської безперервної освіти на основі сучасних підходів.
Третій рівень (від 50 років) — поєднання фундаментальних і практичних знань та життєвого досвіду, мудрість нації. Завдання держави — максимально ефективно її використати через залучення до викладацької діяльності, роботи у експертних та консалтингових структурах тощо.
Кожен рівень є відкритою динамічною системою, на яку впливають як інші рівні, так і зовнішні фактори. Кожен рівень, з природніх причин, плавно переходить в інший, приносячи якісні та кількісні зміни у нього, та через системи ретрансляції знань — у інші(мал. 3.2.).
ретрансляція знань
Мал.3.2.Схема ретрансляції знань.
Природньо, що зміни у освіті спричинять зміни у науці. Завдання програми “Освіта-наука” — перебудова її структури у бік пріоритету вузівської а не академічної, як це існує у розвинутих країнах, так як саме вузівська наука є найбільш динамічною та активною структурою. У ній поєднуються творче, нетрадиційне мисленПриродньо, що зміни у освіті спричинять зміни у науці. Завдання програми “Освіта-наука” — перебудова її структури у бік пріоритету вузівської а не академічної, як це існує у розвинутих країнах, так як саме вузівська наука є найбільш динамічною та активною структурою. У ній поєднуються творче, нетрадиційне мислення та підприємницька активність молоді та досвід і знання академічних науковців. Про це свідчить кількість винаходів, використаних у реальній проектній роботі ВУЗів (додадок 6). Це є той потенціал, який визначатиме пріоритети соціально-економічного розвитку у найближчому майбутньому, так як діяльність академічного сектору переживає глибоку кризу з, як ми вважаємо, об`єктивних причин(додаток 4). Найбільш ефективною формою реалізації цього потенціалу є створення на базі навчальних закладів БІС різних рівнів складності, здатних координувати зв`язки у ланцюгу наука-виробництво.
В результаті цих та інших заходів планується:
3. Створити цілісну систему безперервної освіти.
4. Створити умови для повної реалізації інтелектуального потенціалу.
5. Підняти престиж освіти.
6. Забезпечити постійне надходження у інноваційне поле нових творчих та активних людей.
7. Створити умови для оперативної практичної реалізації інноваційних ідей та проектів.
3.7.Cтруктура управління регіональною інноваційною діяльністю.
Процеси ефективного формування та успішного функціонування цілісного регіонального інноваційного поля потребує чіткого планування, узгодження та координації всіх стратегічних програм, та їх складових — цільових програм тактичного плану, контролю за їх виконанням, оперативного внесення змін та уточнень тощо. Тобто повного спектру управлінської діяльності.
Існуючі схеми управління регіоном, на даний час, практично, нездатні виконувати функції управління у такій специфічній галузі ринкової економіки, як інноваційна діяльність, з причини сильних авторитарно-командних тенденцій у структурах державної влади.
Тому, організації інноваційного процесу повинно передувати управлінське нововведення у вигляді принципово нової конфігурації органів управління цим процесом. Нова система повинна іманентно вплестись у існуючі схеми здійснення державної політики у регіоні, принести до них нові демократичні методи управння та створити передумови функціонування структур державного управління у післятрансформаційний період розвитку української ринкової економіки.
З цією метою пропонується створити цілісний регіональний інноваційний мегакомлекс (РІМК), який стане науково-дослідним полігоном та демонстраційним проектом для удосконалення та розповсюдження методів управління як інноваційною діяльністю, так і іншими сферами соціально-економічного життя регіону.
Загальні засади формування РІМК.
1. Структура РІМК формується зверху до низу у відповідності до рівнів державного управління.
2. Структурні елементи вертикалей формуються на основі проблемно-функціонального принципу.
3. Застосовуються різні типи структурних одиниць, в залежності від цілей, завдань, принципів діяльності та спектру управлінських та інших послуг, з огляду на оптимізацію вертикальних та горизонтальних зв`язків.
4. Структура РІМК є динамічною і змінюється в залежності від досягнення встановлених цілей та внесених коректив.
5. Програмно-цільова модель управління.
Засади управління.
В умовах формування інноваційної діяльності та низького рівня детермінації взаємовідносин держави та ринкових структур є допустимим зВ умовах формування інноваційної діяльності та низького рівня детермінації взаємовідносин держави та ринкових структур є допустимим застосування ситуаційного підходу[18], який є достатньо гнучким та забезпечує максимальне пристосування структури до змін зовнішнього середовища. Разом з тим, цей підхід потребує жорстких професійних та особистих вимог до керівництва, особливо вищих ланок. Для успішного функціонування організації на принципах ситуаційного підходу. в першу чергу, необхідна висока інформаційна культура, нехарактерна для сьгоднішньої України. Інший негативний фактор — схильність більшості упралінців до надмірної формалізації принципів і методів упраління, що спричиняє неготовність до прийняття неформальних, творчих рішень.
Тому, як альтернатива ситуаційному, розглядається системний підхід[18], який у меншій мірі потребує високих особистих якостей управлінського персоналу, а в силу духу техногенності є більш прийнятним для більшості управлінців. Крім того, цей метод дозволяє окремим елементам системи здійснювати саморегуляцію.
В той же час, ситуаційний підхід є оправданим при процесах реорганізації розвинутих структур, забезпечених високопрофесійним управлінським персоналом та розвинутими інформаційно-аналітичними системами[21].
Використання жодного з методів та підходів жорстко не обмежується, так як вибір диктується цілями та завданнями структури та загальною соціально-економічною ситуацією. Тому, в ролі пріоритетних можуть бути використані і інші підходи.
Механізми управління.
1. Механізми планування.
1.1. Механізми стратегічного планування:
1. оцінка і коригування комплексу цілей організації на основі результативності здійснення попередньої стратегії;
2. аналіз зовнішнього середовища;
3. визначення варіантів стратегії;
4. вибір стратегії на основі аналізу;
5. внутрішня координація.
1.2. Механізми поточного планування:
1. вироблення тактики і процедур;
2. вироблення правил виконання окремих процедур.
Управління за цілями як елемент механізму планування:
3. визначення цілей структурно-функціональної одиниці;
4. розробка планів досягнення цілей.
2. Механізми контролю і оцінки.
2.1. Механізми ппереднього контролю:
1. контроль фінансового стану окремих структурних одиниць та всієї структури;
2. перевірка ефективності вертикальних та горизонтальних зв`язків;
3. перевірка ефективності каналів зворотнього зв`язку.
2.2. Механізми поточного контролю:
4. контроль діяльності кожної структурної одиниці;
5. перевірка професіоналізму та ефективності роботи персоналу;
6. оцінка діяльності структурної одиниці на основі:
1. порівняння результатів та встановлених норм;
2. аналіз відповідності діяльності та встановлених цілей.
Структура управління РІМК.
Метою функціонування РІМК є узгодження та здійснення стратегії інноваційної політики держави із урахуванням регіональних умов і пріоритетів та координація і узгодження інноваційних процесів на сеМетою функціонування РІМК є узгодження та здійснення стратегії інноваційної політики держави із урахуванням регіональних умов і пріоритетів та координація і узгодження інноваційних процесів на середньму та місцевому рівнях.
Структура РІМК будується у відповідності до рівнів державного управління, що склались на сьогодні. Принципи організації діяльності РІМК та його структури зображено у додатку 10 та таблиці 3.2.
Таблиця 3.2.
Рівні управління інноваційною діяльністю.
|
Рівні
управління
|
Державна
вертикаль |
Вертикаль
РІМК |
Основні
функції |
1 |
Вищий національний |
Верховна Рада
Президент Кабінет Міністрів
|
------------------- |
Прийняття стратегічних рішень національного масштабу |
|
2
|
Вищий регіональний |
Обласна державна адміністрація |
Рада РІМК |
Прийняття стратегічних рішень регіонального рівня, попередній та поточний контроль, аналіз зовнішнього середовища та внутрішньої культури, розподіл ресурсів |
|
3
|
Середній регіональний |
Управління обласної державної адміністрації |
Служби та органи РІМК (експертна, інформаційна, інвестиційно-фінансова, рада технопарків, міжвузівська рада тощо) |
Розробка цільових програм, контроль та координація їх виконання, аналіз ефективності горизонтальних зв`язків |
|
4
|
Місцевий |
Міськвиконкоми міст обласного підпорядкування, районні державні адміністрації |
Керівництво ВУЗів, НДІ, БІС, підрозділів РІМК |
Розробка робочих планів, управління виконавчими ланками, узгодження іх діяльності |
|
5
|
Виконавчий |
Органи державного контролю та нагляду |
Підрозділи служб РІМК ( екологічної, економічної, фінансової експертиз; патентно-ліцензійний; консалтингу; виставочно-демонстраційні комплекси; маркетингу; регіональні сервери; органи ДІФУ; БІС тощо.
|
Надання послуг фірмам, контроль ходу виконання їх проектів, виконання рішень вищих порядків |
Органи вищого, середнього та місцевого рівнів управління діяльністю РІМК — колегіальні, до них входять як керівники структур РІМК так і керівники відповідного рівня державних структур, органів місцевого самоврядування, учбових закладів тощо.
Процес прийняття рішень — колегіальний, відповідальність за їх виконання — персональна при обов`язковій участі у прийнятті рішення відповідального за його виконання.
Всередині підрозділів, які безпосередньо пов`язані з виконанням фінансових, маркетингових та інформаційних функцій доцільно застосувати формування функціональних структур[21].
Аналогічний підхід планується при створенні підрозділів технічного, господарського, забезпечення безпеки тощо.
Адаптивний підхід (принцип проектної організації) може бути використаний при формуванні “штабних” підрозділів, які володіють, як правило, консультаційними функціями[21]:
аналітичні відділи;
відділи довгострокового планування;
тимчасові робочі групи з вирішення конкретних проблем;
юридичні та нотаріальні підрозділи тощо.
При формуванні функціонально відособлених одиниць використовуються аналогічні принципи.
Механізми мотивації управлінського персоналу:
